Судова практика та законодавство за березень 2026 року

Судова практика та законодавство за березень 2026 року

СУДОВА ПРАКТИКА ТА ОСНОВНІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ  за березень 2026 року

 

 

1. Рішення першого сенату Конституційного Суду України у справі за конституційною скаргою Падєріна Володимира Олександровича щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 5 частини першої статті 46 Закону України „Про вищу освіту“ (Справа № 3-29/2024(60/24) від 11 березня 2026 року)

 

Рішенням Конституційний Суд України від 11 березня 2026 року № 2-р(I)/2026 розглянуто конституційну скаргу Падєріна В.О. щодо відповідності Конституції України пункту 5 частини першої статті 46 Закон України «Про вищу освіту», який передбачає можливість відрахування здобувача освіти за порушення умов договору (контракту).

 

Скаржник вважав, що застосування цієї норми у його справі порушило гарантії частини другої статті 58 Конституція України, оскільки фактично його було притягнуто до відповідальності за діяння, яке не визначене законом як правопорушення. Він був відрахований із Національний авіаційний університет за порушення внутрішніх правил та умов договору. Суд першої інстанції визнав відрахування незаконним, однак апеляційний суд дійшов висновку, що до нього правомірно застосовано дисциплінарну відповідальність на підставі статті 46 Закону.

 

Конституційний Суд, аналізуючи справу, виходив із того, що право на освіту гарантоване статтею 53 Конституції України і може реалізовуватися як безоплатно, так і на платній основі. У разі платного навчання виникають договірні відносини між закладом освіти та замовником освітньої послуги, які мають цивільно-правову природу та водночас публічно-правове підґрунтя, оскільки пов’язані з реалізацією конституційного права.

 

Суд підкреслив, що договір (контракт) про навчання є різновидом споживчого договору, а студент у таких відносинах є слабшою стороною. У зв’язку з цим умови договору повинні відповідати стандартам захисту прав споживачів, зокрема положенням Директиви 93/13/ЄЕС та практиці Суду справедливості ЄС (зокрема рішення у справі C-147/16). Недопустимими є умови, що передбачають автоматичні або непропорційні санкції, у тому числі відрахування без урахування конкретних обставин.

 

Водночас Суд наголосив, що автономія закладів вищої освіти (статті 1, 32 Закону № 1556) не є абсолютною і повинна узгоджуватися з конституційними правами здобувачів освіти. Студент, вступаючи у правовідносини із закладом освіти, не втрачає своїх конституційних прав, які мають вищу юридичну силу порівняно з локальними актами університету.

 

Окремо Суд звернув увагу, що порушення правил проживання у гуртожитку або інших внутрішніх правил, не пов’язаних безпосередньо з освітнім процесом, не може бути підставою для припинення права на освіту, тобто для відрахування.

 

Ключовим висновком Суду є розмежування видів відповідальності: здобувач освіти не є суб’єктом дисциплінарної відповідальності у класичному розумінні (як у трудових чи службових правовідносинах), а відрахування за пунктом 5 частини першої статті 46 Закону має цивільно-правову природу і пов’язане з невиконанням договірних (насамперед фінансових) зобов’язань. Відтак ця норма стосується саме договору про оплату освітніх послуг і може застосовуватися як домірне втручання у право на освіту лише у відповідних випадках, зокрема при невиконанні умов фінансування навчання.

 

Конституційний Суд дійшов висновку, що пункт 5 частини першої статті 46 Закону України «Про вищу освіту» є таким, що відповідає Конституції України. Водночас Суд встановив, що Київський апеляційний суд у справі Падєріна неправильно витлумачив цю норму, кваліфікувавши відповідальність як дисциплінарну, що не відповідає Конституції.

 

 

 

 

 

 

2. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини другої статті 3, підпункту 5 пункту 3 частини другої статті 4 Закону України „Про судовий збір“ (Справа № 1-5/2025(374/25) від 10 березня 2026 року)

 

Рішенням Конституційний Суд України від 10 березня 2026 року № 2-р/2026 за конституційним поданням Верховний Суд перевірено на відповідність Конституції України положення частини другої статті 3 та підпункту 5 пункту 3 частини другої статті 4 Закон України «Про судовий збір» в частині, яка дозволяла справляння судового збору за подання апеляційних і касаційних скарг на ухвали суду, постановлені в порядку статей 382, 383 Кодекс адміністративного судочинства України, тобто у процедурах судового контролю за виконанням судових рішень.

 

Підставою для звернення Верховного Суду стало те, що на практиці виникла ситуація, коли за подання первинних заяв у межах судового контролю за виконанням рішення (наприклад, про зобов’язання подати звіт або про визнання протиправними дій суб’єкта владних повноважень) судовий збір не справляється, однак за оскарження ухвал, постановлених за результатами розгляду таких заяв, особа повинна сплачувати судовий збір у розмірі одного прожиткового мінімуму. Верховний Суд вважав, що це створює необґрунтований фінансовий бар’єр для реалізації права на судовий захист, особливо з огляду на те, що йдеться вже не про вирішення спору по суті, а про забезпечення виконання судового рішення, яке набрало законної сили. На думку заявника, такі положення суперечать статтям 8, 55 та 129-1 Конституції України, оскільки виконання судового рішення є невід’ємною складовою права на суд.

 

Конституційний Суд України, розглядаючи справу, насамперед визначив предмет конституційного контролю як питання допустимості встановлення судового збору за оскарження ухвал у межах процедур судового контролю за виконанням рішень в адміністративному судочинстві. При цьому Суд врахував особливості процесуального регулювання, відповідно до яких ухвали, постановлені за статтями 382, 383 КАС України, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, однак не підлягають касаційному перегляду, що вже свідчить про специфічність цієї категорії проваджень.

 

Аналізуючи конституційні засади, Суд підкреслив, що відповідно до статті 8 Конституції України в Україні діє принцип верховенства права, а згідно зі статтею 55 кожному гарантується право на судовий захист. Це право, за усталеною практикою Суду та з урахуванням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, включає не лише можливість звернення до суду та отримання рішення, але й забезпечення його реального виконання. Конституційний Суд послався на власні попередні рішення (зокрема 2003, 2022, 2023 років), а також на практику Європейського суду з прав людини (зокрема справи «Shmalko v. Ukraine», «Yuriy Mykolayovych Ivanov v. Ukraine», «Zubac v. Croatia»), у яких наголошено, що право на суд було б ілюзорним, якби остаточні судові рішення залишалися невиконаними.

 

Суд окремо підкреслив, що виконання судового рішення є невід’ємною стадією правосуддя, а судовий контроль за його виконанням — важливою складовою механізму реалізації права на судовий захист. У сфері адміністративного судочинства це має особливе значення, оскільки йдеться про спори особи з державою, де існує структурна нерівність сторін. Саме тому держава зобов’язана створити ефективні процесуальні механізми, які б не лише формально, а й фактично забезпечували виконання рішень, ухвалених на користь особи.

 

Конституційний Суд зазначив, що відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов’язковим до виконання, а держава повинна забезпечити його виконання. Це означає наявність позитивного обов’язку держави створити належні організаційно-правові механізми, які гарантують ефективне та своєчасне виконання судових рішень. Покладення на особу додаткового фінансового тягаря за здійснення дій, спрямованих на виконання рішення, суперечить цьому обов’язку.

 

Дослідивши норми Закону «Про судовий збір», Суд звернув увагу, що законодавець, з одного боку, не передбачив сплати судового збору за подання заяв у порядку статей 382, 383 КАС України, але з іншого — встановив обов’язок сплачувати судовий збір за оскарження ухвал, постановлених за результатами їх розгляду. Така конструкція призводить до ситуації, коли особа, яка вже сплатила судовий збір за подання позову і домоглася ухвалення рішення на свою користь, змушена повторно сплачувати судовий збір, щоб забезпечити виконання цього рішення.

 

Конституційний Суд визнав, що така практика фактично перекладає на особу фінансовий тягар забезпечення виконання судового рішення, тоді як це є обов’язком держави. Суд також врахував практику Європейського суду з прав людини (зокрема справу «Apostol v. Georgia»), в якій наголошено, що покладення на особу витрат для забезпечення виконання рішення є втручанням у право на доступ до суду і потребує особливо суворої оцінки.

 

Суд дійшов висновку, що встановлення судового збору за подання апеляційних і касаційних скарг на ухвали, постановлені у порядку судового контролю за виконанням судових рішень, є необґрунтованим втручанням у право на доступ до суду, порушує принцип верховенства права та підриває гарантію обов’язковості судових рішень. Таке регулювання створює ризик того, що виконання судового рішення залежатиме від майнового стану особи, що є несумісним із конституційними гарантіями.

 

У підсумку Конституційний Суд України визнав, що частина друга статті 3 та підпункт 5 пункту 3 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» є неконституційними в тій частині, в якій вони дозволяють справляння судового збору за подання апеляційних і касаційних скарг на ухвали суду, постановлені у порядку статей 382, 383 КАС України. Відповідні положення втратили чинність з дня ухвалення цього рішення. Рішення Конституційного Суду є обов’язковим, остаточним і не підлягає оскарженню.

 

Таким чином, Суд сформулював принципову позицію: право на судовий захист включає не лише можливість отримати рішення, але й реальну можливість його виконати, а держава не має права перекладати фінансовий тягар забезпечення виконання судових рішень на особу, на користь якої таке рішення ухвалено.

 

 

 

 

 

 

 

3. Рішення другого сенату Конституційного Суду України у справі за конституційною скаргою Горобця Артура Валерійовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 76 Кримінального процесуального кодексу України (Справа № 3-168/2025(343/25) від 4 березня 2026 року)

 

Рішення Другого сенату Конституційний Суд України від 4 березня 2026 року № 1-р(II)/2026 є одним із ключових актів щодо розуміння принципу безсторонності суду у кримінальному процесі та меж допустимої участі судді на різних стадіях провадження. Воно сформульоване як відповідь на конституційну скаргу особи, яка поставила під сумнів конституційність частини першої статті 76 КПК України.

 

Суть справи полягала в тому, що заявник — Горобець А.В. — вважав: якщо суддя вже брав участь у провадженні на стадії досудового розслідування (зокрема, переглядав питання щодо тримання під вартою), то він не може залишатися неупередженим під час подальшого розгляду аналогічних питань у тій самій справі. Особливо це стосувалося ситуації, коли ті самі судді апеляційного суду повторно розглядали питання запобіжного заходу вже на стадії судового розгляду.

 

Фактичні обставини справи демонстрували типову для кримінального процесу ситуацію: під час досудового розслідування суди неодноразово продовжували строк тримання особи під вартою, ці рішення перевірялися апеляційним судом, а після передачі справи до суду першої інстанції питання запобіжного заходу знову стало предметом апеляційного перегляду — за участю тих самих суддів. Захист заявив відвід, однак суд відмовив, посилаючись на чинну редакцію статті 76 КПК.

 

 

Конституційний Суд, розглядаючи це питання, фактично постав перед необхідністю оцінити баланс між двома фундаментальними цінностями:

 

з одного боку — правом на безсторонній суд, як елементом права на справедливий судовий розгляд;

 

з іншого — ефективністю правосуддя, включно з розумними строками та реальністю (а не декларативністю) права на апеляційне оскарження.

 

У своєму рішенні Суд виходить із того, що Конституція України гарантує кожному право на судовий захист, незалежність суддів і безсторонність правосуддя. Водночас ці гарантії не можуть тлумачитися ізольовано — вони мають застосовуватися у системному зв’язку з іншими засадами, зокрема забезпеченням розумних строків розгляду справи та ефективності судового контролю.

 

Ключовим елементом аргументації Суду стало розуміння природи тих рішень, які ухвалює суд на різних стадіях процесу. Конституційний Суд підкреслив: під час вирішення питань про запобіжний захід суд не встановлює винуватість особи, а лише оцінює наявність обґрунтованої підозри та процесуальних ризиків. Це суттєво відрізняється від функції суду при розгляді справи по суті. Відповідно, попередня участь судді у таких рішеннях не означає автоматичного формування упередженості.

 

Суд також звернувся до практики Європейський суд з прав людини, яка виходить із презумпції безсторонності судді. Сам факт участі судді у попередніх стадіях провадження не є достатнім для висновку про його упередженість — вирішальне значення мають конкретні обставини, обсяг і характер його попередніх процесуальних дій. Таким чином, оцінка безсторонності повинна здійснюватися індивідуально, а не автоматично.

 

Окрему увагу Конституційний Суд приділив меті законодавчих змін, які й спричинили появу спірної норми. Ці зміни були ухвалені для виконання попереднього рішення КСУ 2019 року, яким було розширено право на апеляційне оскарження ухвал про тримання під вартою. Суд наголосив: без внесення змін до статті 76 КПК реалізація цього права була б ускладнена або навіть неможлива, оскільки могла виникати ситуація, коли через відводи неможливо сформувати склад суду.

 

Відтак Суд дійшов висновку, що законодавець діяв у межах конституційного розсуду, намагаючись забезпечити ефективний механізм апеляційного контролю. Виняток, передбачений у статті 76 КПК, має вузький і спеціальний характер: він стосується лише питань запобіжного заходу і не поширюється на розгляд справи по суті. Це означає, що загальне правило про недопустимість повторної участі судді залишається чинним.

 

При цьому Конституційний Суд окремо підкреслив, що така модель не скасовує гарантій безсторонності. Якщо в конкретній справі є обставини, які викликають сумнів у неупередженості судді, сторона має право заявити відвід, і це питання повинно вирішуватися індивідуально. Тобто механізм захисту не зникає, а переноситься з рівня абстрактної заборони на рівень конкретної оцінки.

 

У підсумку Суд сформулював принциповий висновок: сама по собі участь судді у розгляді питань запобіжного заходу на досудовій стадії не порушує принцип безсторонності, якщо на наступній стадії він виконує ту саму функцію судового контролю і не вирішує питання винуватості особи.

 

З огляду на це, Конституційний Суд України визнав частину першу статті 76 КПК України такою, що відповідає Конституції. Суд підкреслив, що вона є пропорційною, переслідує легітимну мету, забезпечує баланс між правами особи та інтересами правосуддя і не підриває гарантій справедливого судового розгляду.

 

Таким чином, рішення має системне значення: воно закріплює підхід, за яким безсторонність суду оцінюється не формально (через сам факт участі), а змістовно — через функції судді та конкретні обставини справи, водночас зберігаючи ефективність кримінального процесу.

 

 

 

 

 

 

 

4. Рішення Європейського суду з прав людини від 25 вересня 2025 року Справа «Мироненко проти України» (Заява № 14731/12)

 

 

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

 

Справу було розпочато за заявою, поданою 07 березня 2012 року до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція). Заявниця скаржилася на обмеження у доступі до суду. Вона посилалася на пункт 1 статті 6 Конвенції.

 

 

РУХ СПРАВИ

 

У січні 2005 року заявниця подала позов про відшкодування шкоди у розмірі близько 4 500 євро проти Відділу державної виконавчої служби, стверджуючи, що належний їй борг не було стягнуто через бездіяльність державного виконавця. 24 червня 2005 року у задоволенні її позову, розглянутого у цивільному провадженні, було відмовлено. 24 жовтня 2005 року Апеляційний суд міста Києва скасував це рішення та направив справу на новий розгляд. Згодом справу було повторно розглянуто згідно з нормами адміністративного судочинства. Провадження було остаточно закрито 15 квітня 2008 року на тій підставі, що позов мав цивільний характер і підлягав розгляду за нормами цивільного судочинства. 04 жовтня 2011 року Вищий адміністративний суд України залишив цю ухвалу без змін.

 

 

ОЦІНКА СУДУ. РЕЗУЛЬТАТ

 

Суд повторює, що право на доступ до суду, тобто право ініціювати у судах провадження у цивільних справах, є невід’ємним елементом, притаманним праву, закріпленому пунктом 1 статті 6 Конвенції. Це право на доступ не є абсолютним і може підлягати обмеженням, які, однак, не можуть забороняти або скорочувати доступ особи у такий спосіб або такою мірою, щоб сама суть цього права була підірвана (див. рішення у справах «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), від 21 лютого 1975 року, пункт 36, Серія А № 18, «Пономаренко проти України» (Ponomarenko v. Ukraine), заява № 13156/02, пункт 36, від 14 червня 2007 року, «Мацюк проти України» (Matsyuk v. Ukraine), заява № 1751/03, пункт 28, від 10 грудня 2009 року, та «Кузьменко проти України» (Kuzmenko v. Ukraine), заява № 49526/07, пункт 25, від 09 березня 2017 року).

 

У керівній справі «Церква села Сосулівка проти України» (Tserkva Sela Sosulivka v. Ukraine), заява № 37878/02, пункти 51–53, від 28 лютого 2008 року, Суд вже встановлював порушення щодо питань, аналогічних тим, що розглядаються у цій справі.

 

Розглянувши всі надані йому матеріали, Суд не вбачає жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку щодо прийнятності та суті скарги заявниці. З огляду на свою практику з цього питання Суд вважає, що у цій справі була порушена сама суть права заявниці на доступ до суду.

 

Отже, скарга є прийнятною та свідчить про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

 

 

 

 

 

 

 

5. Рішення Європейського суду з прав людини від 09 жовтня 2025 року (Справа «ТОВ «УКРСПЕЦМЕТ-V» проти України» (Заява № 12869/21)

 

 

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

 

Справа стосувалася скарги підприємства-заявника — ТОВ «УКРСПЕЦМЕТ-V» — на порушення його права на доступ до суду, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції. Підґрунтям спору були господарські правовідносини щодо договору оренди земельної ділянки, яку підприємство отримало у 2019 році на підставі дозволу міської ради. Згодом інша особа оскаржила цей договір у суді, вимагаючи визнати його недійсним.

 

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, однак апеляційний суд скасував це рішення і задовольнив позов, визнавши договір оренди недійсним через те, що земельна ділянка державної власності була передана без проведення обов’язкових торгів.

 

Підприємство-заявник намагалося оскаржити це рішення в касаційному порядку, однак пропустило строк на подання касаційної скарги. Воно пояснювало це тим, що не було належним чином повідомлене про апеляційний розгляд, оскільки суд надсилав кореспонденцію не за тією адресою, яку підприємство спеціально зазначило для листування у справі. У зв’язку з цим заявник просив поновити строк на касаційне оскарження. Проте Верховний Суд відмовив у поновленні строку та у відкритті касаційного провадження, визнавши причини пропуску неповажними. Саме ця відмова і стала предметом скарги до ЄСПЛ.

 

 

ОЦІНКА СУДУ

 

Європейський суд з прав людини насамперед підтвердив, що право на доступ до суду є складовою права на справедливий суд і охоплює можливість ефективно звернутися до судів, у тому числі вищих інстанцій, якщо вони передбачені національним законодавством. Хоча держава не зобов’язана створювати апеляційні чи касаційні суди, якщо такі існують, доступ до них має бути реальним і ефективним.

 

Суд наголосив, що право на доступ може підлягати обмеженням, однак такі обмеження не повинні зводити це право нанівець. У цій справі ключовим було питання, чи було виправданим позбавлення заявника можливості подати касаційну скаргу.

 

Оцінюючи обставини, Суд звернув увагу на те, що заявник фактично не був належним чином повідомлений про апеляційне провадження та рішення, оскільки суд апеляційної інстанції ігнорував адресу для листування, прямо зазначену у матеріалах справи, і надсилав документи на іншу адресу. Це призвело до того, що кореспонденція не була отримана, а заявник дізнався про рішення із запізненням.

 

У цьому контексті Суд підкреслив, що ризик помилок органів державної влади не може покладатися на заявника. Якщо саме дії суду призвели до того, що сторона не була поінформована належним чином, це не може бути підставою для позбавлення її права на доступ до касаційної інстанції.

 

Разом із тим Верховний Суд, відмовляючи у поновленні строку, не надав належної оцінки цим обставинам і фактично поклав негативні наслідки процесуальних недоліків на заявника. Такий підхід Суд визнав надмірно формалістичним і таким, що порушує саму суть права на доступ до суду.

 

ЄСПЛ також зазначив, що ця справа не є унікальною, а вписується в усталену практику щодо України, де вже неодноразово констатувалися подібні порушення, пов’язані з формальним підходом національних судів до процесуальних строків і належного повідомлення сторін.

 

 

РЕЗУЛЬТАТ

 

Суд визнав заяву прийнятною та дійшов висновку, що у справі було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з відмовою заявнику в доступі до суду касаційної інстанції. Він встановив, що обмеження доступу було непропорційним і таким, що підірвало саму суть права на суд.

 

Окрім цього, Суд встановив порушення Конвенції і за іншими скаргами заявника, які відповідали його усталеній практиці.

 

Як наслідок, державу Україна зобов’язано виплатити підприємству-заявнику справедливу сатисфакцію (грошову компенсацію) у визначеному розмірі протягом трьох місяців. У разі прострочення передбачено нарахування відсотків.

 

Загалом рішення підкреслює обов’язок держави забезпечити не лише формальне існування судових інстанцій, а й реальний, ефективний доступ до них, зокрема через належне повідомлення сторін і недопущення надмірного формалізму при вирішенні процесуальних питань.

 

 

 

 

 

6. Рішення Європейського суду з прав людини від 23 жовтня 2025 року (Справа «Найдьонов та Ведутенко проти України» (Заява № 56181/15)

 

 

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

 

Справа стосувалася скарги заявників на порушення їхнього права мирного володіння майном. Вони стверджували, що державні органи не забезпечили належного розслідування шахрайського відчуження трьох їхніх транспортних засобів третіми особами. Крім того, заявники скаржилися на те, що два автомобілі, вилучені як речові докази у кримінальному провадженні, залишалися під обмеженням розпорядження протягом майже семи років, що призвело до їх знецінення і становило надмірне втручання у їхні майнові права.

 

 

ОЦІНКА СУДУ

 

Суд дійшов висновку, що розслідування було проведене неналежним чином: воно супроводжувалося значними затримками, тривалими періодами бездіяльності та процесуальними недоліками. Зокрема, у ключовий початковий період не здійснювалися слідчі дії, не було належно перевірено причетність нотаріуса, а також фактично не вживалися заходи для розшуку одного з транспортних засобів. Додатково ситуацію ускладнили необґрунтоване роз’єднання і подальше об’єднання кримінальних проваджень та тривала бездіяльність суду.

 

Щодо вилучених транспортних засобів Суд зазначив, що хоча саме вилучення могло бути законним, тривале обмеження права заявників розпоряджатися ними не було належно обґрунтоване. Враховуючи, що транспортні засоби з часом втрачали свою вартість, а затягування провадження було зумовлене переважно бездіяльністю державних органів, таке втручання було визнано непропорційним.

 

У підсумку Суд встановив, що держава не виконала свої позитивні зобов’язання щодо захисту права власності, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

 

 

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

 

Розглядаючи питання справедливої сатисфакції, Суд не побачив причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням і заявленою матеріальною шкодою, тому відмовив у цій частині вимог. Водночас він визнав, що заявники зазнали моральної шкоди внаслідок тривалого та неефективного провадження і присудив їм спільно 3000 євро.

 

Крім того, Суд частково задовольнив вимогу щодо відшкодування судових та інших витрат, присудивши 1800 євро, які мають бути сплачені представнику заявників.

 

 

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

 

Суд визнав заяву прийнятною та встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Він зобов’язав державу-відповідача виплатити заявникам присуджені суми протягом трьох місяців, із нарахуванням відсотків у разі прострочення. Решту вимог щодо справедливої сатисфакції було відхилено.

 

 

 

 

 

 

 

7. Рішення Європейського суду з прав людини від 23 жовтня 2025 року (Справа «Рогатюк проти України» (Заява № 30062/24)

 

 

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

 

Справа стосувалася скарги заявника на порушення його права на доступ до суду. Після часткового задоволення його позову національним судом заявник не зміг отримати повні тексти судових рішень, оскільки вони фактично не були складені. У зв’язку з цим він був позбавлений можливості подати апеляційну скаргу. Попри численні звернення, національні органи повідомляли, що відповідні тексти відсутні, що, на думку заявника, унеможливило ефективне використання судового захисту.

 

 

ОЦІНКА СУДУ

 

Суд нагадав, що право на доступ до суду є складовою права на справедливий суд і включає можливість ефективно ініціювати та продовжувати судове провадження. Хоча це право може підлягати певним обмеженням, такі обмеження не повинні підривати саму його сутність.

 

У цій справі Суд встановив, що відсутність повних текстів судових рішень позбавила заявника реальної можливості їх оскаржити. Незважаючи на його активні спроби отримати ці рішення, держава не забезпечила належного функціонування судової системи в цій частині. Суд підкреслив, що подібні ситуації вже визнавалися порушенням у його попередній практиці.

 

З огляду на це Суд дійшов висновку, що таке обмеження фактично позбавило заявника доступу до суду та порушило саму суть права, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції.

 

 

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

 

Суд, враховуючи свою усталену практику та матеріали справи, визнав за доцільне присудити заявнику грошову компенсацію, розмір якої визначено у додатку до рішення. Конкретна сума прямо в тексті рішення не деталізується, але підлягає виплаті державою.

 

 

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

 

Суд визнав заяву прийнятною та встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з обмеженням доступу до суду. Державу зобов’язано виплатити заявнику відповідну суму компенсації протягом трьох місяців, із нарахуванням відсотків у разі прострочення.

 

 

 

 

 

8. Рішення Європейського суду з прав людини від 23 жовтня 2025 року (Справа «Білько та інші проти України» (Заява № 35442/13)

 

 

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

 

Справа стосувалася позбавлення заявників права власності на земельні ділянки, які вони отримали від органу місцевого самоврядування як особи, постраждалі від Чорнобильської катастрофи. У 2005 році їм були видані державні акти на право власності.

 

У 2012 році прокурор оскаржив ці рішення, стверджуючи, що спірні землі вже перебували у постійному користуванні іншого підприємства. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, однак апеляційний суд скасував це рішення і визнав право користування за підприємством, що призвело до фактичного позбавлення заявників їхнього майна. Касаційна інстанція залишила це рішення без змін.

 

Заявники звернулися до Європейського суду з прав людини, скаржачись на порушення їхнього права мирного володіння майном.

 

 

ОЦІНКА СУДУ

 

Суд спершу вирішив процесуальні питання: дозволив дочці третьої заявниці продовжити провадження після її смерті, а також виключив заяву другого заявника через відсутність наміру підтримувати скаргу.

 

Щодо суті спору Суд відхилив аргумент Уряду про невичерпання національних засобів захисту, зазначивши, що можливість отримання іншої земельної ділянки або компенсації не була реально доведена.

 

Суд визнав, що мало місце втручання у право власності заявниць, яке було передбачене законом і переслідувало легітимну мету — відновлення прав іншого землекористувача та юридичної визначеності.

 

Однак ключовим стало питання пропорційності. Суд встановив, що заявниці діяли добросовісно і не могли знати про помилки органу влади при виділенні земель. Водночас держава не надала їм жодної компенсації або альтернативного відшкодування після вилучення ділянок. Таким чином, на заявниць було покладено надмірний і непропорційний тягар.

 

Суд підкреслив, що помилки державних органів не можуть виправлятися за рахунок добросовісних набувачів без належної компенсації. У зв’язку з цим було встановлено порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

 

 

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

 

Суд зазначив, що заявниці не подали вимог щодо справедливої сатисфакції. Відтак підстав для присудження будь-якої грошової компенсації не було.

 

 

 

 

 

 

9. Рішення Європейського суду з прав людини від 06 листопада 2025 року (Справа «Крайняк та Гуменюк проти України» (Заява № 12971/19)

 

 

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

 

Справа стосувалася скарг заявників на порушення їхніх прав, гарантованих статтею 5 Конвенції, у зв’язку з тривалим триманням під вартою та недоліками судового контролю за цим триманням. Обох заявників було затримано у серпні 2015 року за підозрою у причетності до терористичного акту біля Верховної Ради України, що спричинив загибель людей.

 

У подальшому національні суди регулярно продовжували строк їхнього тримання під вартою, посилаючись на ризики переховування, впливу на свідків та тяжкість обвинувачень. Водночас у низці випадків суди також застосовували норму законодавства, яка фактично виключала можливість застосування альтернативних запобіжних заходів.

Після завершення досудового розслідування у 2016 році справа тривалий час перебувала на стадії судового розгляду. Першого заявника згодом було звільнено під домашній арешт, тоді як другий залишався під вартою до своєї смерті у 2023 році.

 

Заявники також скаржилися на те, що їхні апеляційні скарги на продовження тримання під вартою розглядалися із значними затримками, а також на відсутність ефективного права на відшкодування шкоди.

 

 

ОЦІНКА СУДУ

 

Суд насамперед визнав, що батьки другого заявника мають право продовжити провадження після його смерті, оскільки мають законний інтерес у справі.

 

Щодо скарги першого заявника на надмірну тривалість тримання під вартою Суд визнав її неприйнятною, оскільки аналогічне питання вже було розглянуто у попередній справі щодо нього.

 

Натомість скарга другого заявника була визнана прийнятною. Суд встановив, що його тримання під вартою тривало надмірно довго — понад сім років і десять місяців. Хоча на початкових етапах існували релевантні підстави для застосування такого запобіжного заходу, ключовим стало те, що після завершення досудового розслідування органи влади не забезпечили належної оперативності у розгляді справи. Значні затримки судового розгляду не були належно обґрунтовані, що свідчило про відсутність «особливої ретельності», якої вимагає практика Суду.

 

У зв’язку з цим Суд дійшов висновку про порушення пункту 3 статті 5 Конвенції щодо другого заявника.

 

Крім того, Суд встановив, що апеляційні скарги заявників на рішення про продовження тримання під вартою розглядалися із суттєвими затримками без належного пояснення. Це становило порушення пункту 4 статті 5 Конвенції, який гарантує право на оперативний судовий перегляд законності тримання під вартою.

 

Також щодо другого заявника Суд встановив порушення пункту 5 статті 5 Конвенції, оскільки в нього не було ефективного права на відшкодування шкоди у зв’язку з виявленими порушеннями.

 

 

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

 

Заявники вимагали компенсацію моральної шкоди та судових витрат. Суд дійшов висновку, що встановлення порушення саме по собі є достатньою сатисфакцією для першого заявника.

 

Щодо другого заявника Суд, керуючись принципом справедливості, присудив 3 000 євро як відшкодування моральної шкоди, які мають бути виплачені його батькам.

 

Вимога про компенсацію витрат на правову допомогу була відхилена через відсутність підтверджуючих документів, однак Суд присудив незначну суму (70 євро) на покриття поштових витрат.

 

 

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

 

Постановляє, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції стосовно другого заявника.

 

Постановляє, що було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції у зв’язку з непроведенням оперативного розгляду апеляційних скарг заявників на ухвали про продовження строку тримання під вартою від 25 липня та 06 вересня 2019 року.

 

Постановляє, що було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції у зв’язку з непроведенням оперативного розгляду апеляційної скарги першого заявника на ухвалу про продовження строку тримання під вартою від 24 жовтня 2019 року.

 

Постановляє, що було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції стосовно другого заявника.

 

 

 

 

 

 

10. Рішення Європейського суду з прав людини від 06 листопада 2025 року (Справа «Панкратьєв проти України» (Заява № 36459/19)

 

 

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

 

У справі «Панкратьєв проти України» Європейський суд з прав людини розглядав скарги заявника, пов’язані з кримінальним провадженням щодо нього за обвинуваченням у вчиненні розбійних нападів, один з яких призвів до смерті потерпілого. Основні претензії заявника стосувалися порушення його права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 та підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, зокрема через відсутність ефективного доступу до захисника на початковому етапі провадження. Крім того, заявник скаржився на надмірну тривалість кримінального провадження.

 

Фактичні обставини справи свідчать, що заявника було фактично затримано 13 жовтня 2009 року, однак офіційне оформлення затримання відбулося лише через два дні. У цей період він надав зізнавальні пояснення без належного забезпечення права на правову допомогу. Надалі ці пояснення були підтверджені вже у присутності призначеного захисника, однак у подальшому заявник відмовився від них, стверджуючи, що вони були отримані під тиском. Незважаючи на це, національні суди використали ці показання як ключовий доказ його вини. Загальна тривалість провадження становила понад дев’ять років.

 

 

ОЦІНКА СУДУ

 

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 ТА ПІДПУНКТУ «С» ПУНКТУ 3 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

 

Оцінюючи обставини справи, Суд передусім встановив, що заявник з моменту фактичного затримання мав право на доступ до захисника. Водночас матеріали справи не містили жодних доказів того, що перед наданням первинних пояснень йому було належним чином роз’яснено це право або що він від нього відмовився свідомо й добровільно. Зміст самих пояснень свідчив, що вони були отримані внаслідок допиту працівниками міліції, тобто в умовах, коли право на захисника мало бути забезпечене.

 

Суд наголосив, що таке обмеження права на правову допомогу потребує наявності вагомих підстав, яких у цій справі встановлено не було. У зв’язку з цим Суд перейшов до оцінки загальної справедливості кримінального провадження. Хоча деякі фактори могли свідчити на користь дотримання справедливості (зокрема, розгляд справи професійними суддями та наявність суспільного інтересу у притягненні до відповідальності за тяжкий злочин), вирішальне значення мали інші обставини.

 

Зокрема, Суд звернув увагу на те, що заявник перебував під вартою без належного документування протягом кількох днів до надання своїх викривальних пояснень. Така ситуація сама по собі є проблемною і може свідчити про порушення гарантій Конвенції. Крім того, ці пояснення мали вирішальний характер: вони були отримані на самому початку розслідування, визначили його подальший напрямок і фактично стали підґрунтям для збирання інших доказів, включаючи затримання співучасника.

 

Суд також підкреслив, що навіть якщо заявник згодом підтвердив свої показання у присутності захисника, це не усуває первісного порушення, якщо національні суди не вжили належних заходів для його виправлення, наприклад шляхом виключення таких доказів. У цій справі цього зроблено не було: суди прямо або опосередковано покладалися на первинні зізнавальні пояснення заявника.

 

З огляду на те, що інші докази також були здобуті завдяки інформації, отриманій із цих пояснень, Суд дійшов висновку, що порушення права на захисника на ранньому етапі провадження істотно підірвало справедливість усього процесу.

 

Отже, Суд встановив порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.

 

 

II. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ ЗА УСТАЛЕНОЮ ПРАКТИКОЮ

 

Розглядаючи скаргу заявника щодо надмірної тривалості провадження, Суд зазначив, що воно тривало понад дев’ять років і охоплювало розгляд справи судами трьох інстанцій. Хоча справа стосувалася тяжких злочинів, така тривалість не була належним чином обґрунтована державою.

 

Суд застосував усталені критерії оцінки «розумного строку», зокрема складність справи, поведінку заявника та органів влади, а також значення справи для заявника. У підсумку він дійшов висновку, що органи державної влади не забезпечили належної оперативності розгляду справи.

Таким чином, було встановлено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю кримінального провадження.

 

 

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

 

Щодо справедливої сатисфакції Суд зазначив, що українське законодавство передбачає можливість відновлення провадження як форму відшкодування у випадках встановлення порушень Конвенції. Такий механізм може бути найбільш ефективним способом усунення наслідків порушення права на справедливий суд.

 

Водночас, вирішуючи питання про компенсацію моральної шкоди, Суд, керуючись принципом справедливості, присудив заявнику 1 800 євро. Щодо судових витрат, Суд відмовив у компенсації витрат на правову допомогу через відсутність підтверджуючих документів, але визнав обґрунтованими поштові витрати та присудив 36 євро.

 

 

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

 

Суд визнав заяву прийнятною та встановив порушення пункту 1 і підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з обмеженням права заявника на захисника. Крім того, він встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції через надмірну тривалість провадження. Суд постановив, що держава-відповідач повинна виплатити заявнику 1 800 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 36 євро судових витрат протягом трьох місяців, із нарахуванням відсотків у разі прострочення платежу. Інші вимоги заявника були відхилені.

 

 

 

 

 

 

11. Рішення Європейського суду з прав людини від 13 листопада 2025 року (Справа «Сівка проти України» (Заява № 46247/15)

 

 

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

 

Справа стосувалася втручання держави у майнові права заявниці у зв’язку з рішенням органу Пенсійного фонду про стягнення з неї нібито надміру виплачених пенсійних коштів. Заявниця отримувала дострокову пенсію за віком як безробітна особа після досягнення 55 років. При цьому вона раніше була зареєстрована як фізична особа — підприємець, однак фактично підприємницькою діяльністю не займалася і доходу не отримувала, а її діяльність була припинена за рішенням суду ще у 2008 році.

 

Попри це, через певний час після призначення пенсії орган Пенсійного фонду встановив, що формально заявниця залишалася зареєстрованою як підприємець у державному реєстрі. На цій підставі було зроблено висновок про відсутність у неї права на дострокову пенсію, що, у свою чергу, призвело до рішення про стягнення всієї суми виплат, отриманих за відповідний період. Стягнення здійснювалося шляхом регулярних відрахувань із її поточної пенсії.

 

Заявниця оскаржила це рішення, наполягаючи, що вона діяла добросовісно, не приховувала інформації, а також що державні органи мали доступ до всіх необхідних відомостей у реєстрах. Вона також зазначала, що у формі заяви на пенсію не було прямого запитання про статус підприємця. Незважаючи на ці аргументи, національні суди вищих інстанцій підтримали позицію Пенсійного фонду.

 

 

ОЦІНКА СУДУ

 

Стверджуване порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції

 

Європейський суд з прав людини насамперед визначив, що справа має розглядатися виключно у площині права на мирне володіння майном. Суд підкреслив, що призначення заявниці пенсії на підставі позитивного рішення державного органу створило для неї «законні очікування» на отримання відповідних виплат, а отже — майнове право у розумінні статті 1 Першого протоколу.

 

Втручання у це право мало місце, оскільки держава не лише припинила відповідні виплати, а й зобов’язала заявницю повернути вже отримані кошти. Водночас Суд звернув увагу, що органи влади не встановили недобросовісності у діях заявниці. Вона не вводила державу в оману, а інформація про її підприємницький статус була відкритою і доступною для самого Пенсійного фонду.

 

Ключовим питанням у справі стала пропорційність такого втручання. Суд наголосив, що навіть якщо припустити наявність законної мети (захист державних фінансів), застосовані заходи повинні забезпечувати справедливий баланс між інтересами держави та правами особи.

 

У цьому контексті Суд встановив суттєві процесуальні недоліки у розгляді справи національними судами. Зокрема, вони не надали належної відповіді на основні аргументи заявниці: щодо фактичної відсутності підприємницької діяльності, відсутності доходів, а також щодо недосконалості самої форми заяви на пенсію. Більше того, апеляційний суд фактично перекрутив зміст її заяви, прирівнявши відповідь «не працюю» до твердження про відсутність реєстрації як підприємця.

 

Таким чином, Суд дійшов висновку, що заявниця була позбавлена ефективної можливості захистити свої права на національному рівні. Це означало, що втручання не супроводжувалося належними процесуальними гарантіями і поклало на неї надмірний індивідуальний тягар.

У підсумку Суд визнав, що мало місце порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

 

 

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

 

Розглядаючи питання справедливої сатисфакції, Суд виходив із того, що заявниця фактично втратила конкретну грошову суму внаслідок встановленого порушення. Відтак їй було присуджено повне відшкодування матеріальної шкоди у розмірі утриманих коштів.

 

Окрім цього, Суд визнав, що заявниця зазнала моральної шкоди у зв’язку з несправедливим втручанням у її майнові права та тривалим судовим спором, і присудив відповідну компенсацію.

Водночас вимоги щодо відшкодування судових витрат були відхилені через відсутність належних доказів їх фактичного понесення.

 

 

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

 

Суд визнав заяву прийнятною та встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Він зобов’язав державу-відповідача виплатити заявниці матеріальну та моральну компенсацію у визначених розмірах у встановлений строк, а також передбачив нарахування відсотків у разі затримки виконання рішення. Інші вимоги заявниці були відхилені.

 

 

 

 

 

 

12. Рішення Європейського суду з прав людини від 13 листопада 2025 року Справа «Соколов та інші проти України» (Заява № 71897/17 та 8 інших заяв)

 

 

ПРОЦЕДУРА

 

До Європейського суду з прав людини було подано низку заяв проти України відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Усі заяви стосувалися подібних фактичних обставин і порушували схожі правові питання, що дало підстави Суду розглянути їх у межах одного провадження.

 

Про подані заяви було повідомлено Уряд України, якому було запропоновано надати свої зауваження. Після обміну письмовими позиціями сторін справа була передана на розгляд комітету Суду.

 

 

ФАКТИ

 

Заявники у всіх об’єднаних справах скаржилися на те, що національні суди відмовили їм у доступі до апеляційного перегляду рішень судів першої інстанції.

 

Зокрема, кожен із заявників був визнаний винним у провадженнях про адміністративні правопорушення або подібних справах. Після проголошення рішень судів першої інстанції вони намагалися подати апеляційні скарги, однак такі скарги були повернуті або у відкритті апеляційного провадження було відмовлено.

 

Національні суди обґрунтовували свої рішення тим, що скарги подані з пропуском процесуальних строків. При цьому судами переважно виходило з дати проголошення рішення, а не з дати фактичного отримання його повного тексту заявниками.

 

У більшості випадків заявники стверджували, що вони отримали повні тексти судових рішень значно пізніше дати проголошення, оскільки відповідні копії не були своєчасно надані судами першої інстанції, як цього вимагає національне законодавство. Вони також надавали підтверджуючі документи щодо дат фактичного отримання рішень.

 

 

ПРАВО

 

I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

 

Суд зазначив, що всі заяви стосуються однакової юридичної проблематики — доступу до суду апеляційної або касаційної інстанції у зв’язку з обчисленням процесуальних строків. З огляду на це Суд визнав доцільним об’єднати заяви та розглянути їх в одному рішенні.

 

 

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

 

Заявники скаржилися, що відмова у відкритті апеляційного або касаційного провадження порушила їхнє право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції.

 

Суд повторив, що право доступу до суду є одним із ключових елементів права на справедливий суд. Це право не є абсолютним і може підлягати обмеженням, однак такі обмеження не повинні звужувати його сутність.

 

Суд наголосив, що процесуальні строки можуть бути законним обмеженням доступу до суду, але лише за умови, що їх застосування є передбачуваним, пропорційним і не створює надмірного формалізму.

 

У цій категорії справ Суд уже неодноразово встановлював, що надмірно формальний підхід національних судів до обчислення строків оскарження, без належного врахування моменту фактичного отримання судового рішення, може порушувати саму суть права на доступ до суду.

 

У цій справі Суд не знайшов підстав відступати від своєї усталеної практики. Він зазначив, що національні суди переважно виходили виключно з дати проголошення рішень, не надаючи належної оцінки тому, коли заявники фактично отримали повні тексти судових рішень та чи мали вони реальну можливість підготувати апеляційні скарги у встановлений строк.

 

Такий підхід призвів до того, що право заявників на доступ до суду було обмежено надмірно формальним тлумаченням процесуальних норм.

Відповідно, Суд дійшов висновку, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

 

 

III. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ ЗА УСТАЛЕНОЮ ПРАКТИКОЮ

 

Щодо заяв, у яких порушувалися додаткові скарги, Суд зазначив, що ці питання вже були предметом його усталеної практики у подібних справах проти України.

Враховуючи наявні матеріали, Суд визнав ці скарги прийнятними та дійшов висновку, що вони також свідчать про порушення Конвенції у світлі раніше сформованих правових позицій.

 

 

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

 

Суд нагадав, що у випадку встановлення порушення Конвенції заявникам має бути присуджена справедлива сатисфакція.

 

Оцінивши обставини справи та свою попередню практику, Суд постановив присудити заявникам відповідні грошові суми, зазначені в додатку до рішення, як компенсацію матеріальної та моральної шкоди, а також витрат, якщо вони були належним чином підтверджені.

 

Також було встановлено, що у разі несвоєчасної виплати на зазначені суми нараховуються відсотки відповідно до стандартної практики Суду.

 

 

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

 

Вирішує об’єднати заяви в одне провадження

Оголошує заяви прийнятними

 

Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з відмовою у доступі до судів вищих інстанцій

Постановляє, що інші скарги заявників також свідчать про порушення Конвенції відповідно до усталеної практики Суду

Постановляє виплатити заявникам суми, визначені в додатку, з нарахуванням відсотків у разі несвоєчасної виплати.

 

 

 

 

 

 

13. Рішення Європейського суду з прав людини від 13 листопада 2025 року Справа «Білоус проти України» (Заява № 28541/20)

 

 

ПРОЦЕДУРА

 

Справу було розпочато за індивідуальною заявою, поданою до Європейського суду з прав людини 11 червня 2020 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

 

Після реєстрації заяви вона була комунікована Уряду України, якому було запропоновано надати свої зауваження щодо прийнятності та суті скарг заявника, а також щодо можливого застосування статті 41 Конвенції.

 

Суд розглянув подані сторонами матеріали у письмовому провадженні та ухвалив рішення після закритого обговорення.

 

 

ФАКТИ

 

Заявник у справі скаржився на втручання у його право власності на земельні ділянки.

 

З матеріалів справи вбачається, що хоча у національному провадженні було встановлено, що лише окремі частини земельних ділянок заявника частково накладалися на смуги відведення залізничної інфраструктури, національні органи влади та суди дійшли висновку про недійсність усього права власності заявника на спірні земельні ділянки в цілому.

 

Таким чином, заявник був повністю позбавлений права власності, незважаючи на те, що фактичне підґрунтя для такого втручання стосувалося лише часткового накладення земель.

 

 

ПРАВО

 

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

 

Суд зазначив, що скарги заявника, хоча формально були сформульовані також у контексті статті 6 Конвенції щодо мотивування судових рішень та оцінки доказів, по суті стосуються втручання у його право мирного володіння майном. Тому вони підлягають розгляду виключно під кутом статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

 

Суд повторив, що будь-яке втручання у право власності повинно бути законним, переслідувати легітимну мету в суспільному інтересі та забезпечувати справедливий баланс між вимогами загального інтересу та захистом індивідуальних прав.

 

Особливе значення має пропорційність втручання, яка передбачає, що особа не повинна нести надмірний індивідуальний тягар.

 

Суд також нагадав свою усталену практику у справах, що стосуються позбавлення майна без належної компенсації або без достатнього індивідуального обґрунтування необхідності такого позбавлення.

 

У вже розглянутих аналогічних справах Суд встановлював порушення Конвенції у випадках, коли національні органи визнавали недійсним право власності у повному обсязі, не зважаючи на те, що фактичні підстави втручання стосувалися лише частини майна, а також коли відсутня була адекватна компенсаційна механіка.

 

У цій справі Суд не знайшов підстав відступати від своєї попередньої практики.

 

Він зазначив, що позбавлення заявника права власності на всю земельну ділянку, попри встановлення лише часткового накладення на інфраструктурні межі, свідчить про непропорційність втручання.

 

Крім того, відсутність ефективного механізму компенсації посилила індивідуальний тягар, покладений на заявника.

 

Таким чином, Суд дійшов висновку, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

 

 

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

 

Суд нагадав, що відповідно до статті 41 Конвенції він може надати справедливу сатисфакцію у разі встановлення порушення.

 

Беручи до уваги характер порушення, Суд зазначив, що найадекватнішим способом відновлення порушених прав заявника є реституція, тобто повернення йому права власності на спірні земельні ділянки.

 

Суд вказав, що, наскільки це можливо, заявник має бути поставлений у становище, в якому він перебував би за відсутності порушення. Це може бути досягнуто шляхом:

 

відновлення права власності заявника на земельні ділянки, у тому числі шляхом повторного розгляду справи на національному рівні, якщо це необхідно;

 

або, якщо реституція неможлива, виплати грошової компенсації, визначеної відповідно до вартості майна та критеріїв, які застосовуються у практиці Суду;

 

або надання рівноцінного майна як альтернативної форми відшкодування

 

Крім того, Суд постановив присудити заявнику додаткові суми компенсації, визначені в додатку до рішення, як відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Вимоги заявника в частині, що перевищувала присуджені суми, були відхилені.

 

 

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

 

Оголошує заяву прийнятною.

 

Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з позбавленням права власності без належної компенсації.

 

Постановляє, що:

 

(а) держава-відповідач зобов’язана забезпечити відновлення права власності заявника на спірне майно або, за неможливості такого відновлення, надати грошову компенсацію чи рівноцінне майно;

 

(b) упродовж трьох місяців держава повинна виплатити заявнику суми, визначені в додатку до рішення;

 

(c) у разі прострочення на зазначені суми нараховується простий відсоток відповідно до практики Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.

Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

 

 

 

 

 

 

14. Рішення Європейського суду з прав людини від 13 листопада 2025 року Справа «Білоус проти України» (Заява № 28541/20)

 

 

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

 

Справа стосується скарг приватного підприємства «ТОВ “БАСАРІ”» на порушення його прав, гарантованих статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Заявник стверджував, що національні судові провадження, пов’язані з правом власності на підземний паркінг та згодом на торговий центр, а також застосування заходів забезпечення позову, призвели до втручання у його майнові права та порушення принципу справедливого судового розгляду.

 

 

I. ДОВІДКОВА ІНФОРМАЦІЯ

 

Спір бере початок у 2001 році, коли Одеська міська рада передала в оренду земельну ділянку для будівництва підземного паркінгу. Надалі підприємство, залучене до будівництва, отримало низку дозвільних документів і здійснило будівельні роботи. У 2007 році суд встановив сервітут на користування сусідньою земельною ділянкою, що було важливим для реалізації проєкту.

 

У 2014 році будівництво було завершено, об’єкт введено в експлуатацію, а згодом майно перейшло до інвесторів і було внесено до статутного капіталу підприємства-заявника, яке зареєструвало право власності на підземний паркінг.

 

Однак паралельно виникли судові спори щодо законності декларації про введення об’єкта в експлуатацію. Різні судові рішення дійшли протилежних висновків: одні підтверджували її дійсність, інші — визнавали недійсною, посилаючись на порушення вимог щодо оформлення сервітуту.

 

 

II. ПЕРШЕ ПРОВАДЖЕННЯ: ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ПАРКІНГ

 

У 2015 році Одеська міська рада звернулася до суду з позовом про визнання будівництва незаконним і скасування права власності підприємства-заявника. Суди дійшли висновку, що будівництво здійснювалося з порушенням вимог законодавства, зокрема через неналежне оформлення права користування земельною ділянкою.

 

Апеляційний господарський суд у 2016 році скасував право власності заявника, визнавши об’єкт фактично самочинним будівництвом. Касаційна інстанція залишила це рішення без змін. Важливим аргументом судів було те, що сервітут не був належним чином зареєстрований, а отже, не створював належної правової підстави для будівництва.

 

Заявник, зі свого боку, наполягав, що вимоги щодо реєстрації були змінені законодавством і застосовані судами неправильно, а також що його право власності вже було належним чином оформлене.

 

 

III. ДРУГЕ ПРОВАДЖЕННЯ: ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ТОРГОВИЙ ЦЕНТР

 

Поки тривало перше провадження, заявник реконструював об’єкт і перетворив його на підземний торговий центр, який був повторно введений в експлуатацію, а право власності зареєстровано вже як на новий об’єкт нерухомості.

 

Міська рада знову звернулася до суду, вимагаючи скасування права власності та повернення земельної ділянки. Одночасно було накладено захід забезпечення позову — заборону будь-яких реєстраційних дій щодо майна.

 

Це провадження тривало надзвичайно довго: понад дев’ять років без остаточного рішення. Судовий процес неодноразово зупинявся через експертизи, оскарження проміжних рішень та процесуальні дії сторін.

 

 

IV. ДРУГЕ ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ВЖИТТЯ ЗАХОДУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОЗОВУ

 

Окремо, у 2019 році, суд застосував ще один захід забезпечення позову — повну заборону користування торговим центром. Це рішення було ухвалене без повідомлення заявника і без проведення судового засідання.

 

Наслідки цього заходу були фактично миттєвими: заявник змушений був припинити оренду приміщень і зупинити комерційну діяльність. Лише через апеляційне оскарження у 2019 році, а остаточно — у 2020 році, цей захід був скасований як непропорційний і такий, що не був пов’язаний із предметом спору.

 

 

ОЦІНКА СУДУ

 

I. ПОПЕРЕДНЄ ПИТАННЯ

 

Суд спершу розглянув питання своєчасності подання другої заяви. Оскільки не було чітких доказів дати її відправлення, Суд прийняв найбільш сприятливу для заявника дату — дату підписання формуляра заяви.

 

 

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ЩОДО ПЕРШОГО ПРОВАДЖЕННЯ

 

Суд фактично не розглядав цю частину по суті, оскільки встановив, що ситуація змінилася: об’єкт уже був реконструйований і існував у новій юридичній формі. Тому спір щодо старого права власності втратив практичне значення і скарга була визнана явно необґрунтованою.

 

 

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 ЩОДО ТРИВАЛОСТІ ДРУГОГО ПРОВАДЖЕННЯ

 

Суд встановив, що провадження тривало понад дев’ять років без вирішення справи по суті. Значні затримки були пов’язані з експертизами, процесуальними оскарженнями та організаційними проблемами суду.

 

Попри певну складність справи, ЄСПЛ визнав, що така тривалість є надмірною і не відповідає вимозі «розумного строку». Відповідальність переважно покладено на державні органи, а не на заявника.

 

 

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 ЩОДО ЗАХОДУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОЗОВУ

 

Суд підкреслив, що принципи змагальності та рівності сторін є ключовими для справедливого судового розгляду. У цій справі заявника не було повідомлено про розгляд питання щодо забезпечення позову, і він не мав можливості висловити свою позицію.

 

Хоча у виняткових випадках такі заходи можуть застосовуватися без повідомлення сторін, у цій ситуації не було доведено терміновості або необхідності такого підходу. Захід мав серйозні наслідки для бізнесу заявника, тому відсутність процесуальних гарантій була несумісною зі статтею 6.

 

 

V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ЩОДО ЗАХОДУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОЗОВУ

 

Суд визнав, що заборона користування торговим центром становила втручання у право мирного володіння майном. Фактично вона паралізувала комерційну діяльність заявника.

 

Хоча захід формально мав підстави у національному законодавстві, він не був належно обґрунтований і не мав достатнього зв’язку з предметом спору. Крім того, механізм відшкодування шкоди був неефективним, оскільки залежав від завершення основного провадження, яке тривало роками.

 

У результаті Суд дійшов висновку, що на заявника було покладено надмірний і непропорційний тягар.

 

 

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41

 

Суд не присудив жодної компенсації, оскільки заявник не обґрунтував вимоги щодо відшкодування шкоди та не надав відповідних доказів витрат.

 

 

ВИСНОВОК

 

ЄСПЛ встановив:

 

відсутність порушення щодо першого провадження (скарги неприйнятні);

порушення статті 6 Конвенції через надмірну тривалість другого провадження;

порушення статті 6 через відсутність рівності сторін при застосуванні заходу забезпечення позову;

порушення статті 1 Першого протоколу через непропорційне втручання у майнові права заявника.

 

 

 

 

 

 

15. Рішення Європейського суду з прав людини від 27 листопада 2025 року (Справа «Лінгіс та Шпаковський проти України» (Заяви № 61463/15 та № 31516/16)

 

 

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

 

Справу становлять скарги двох заявників на втручання у їхнє право мирного володіння майном у зв’язку з накладенням на них адміністративно-правових санкцій за недекларування готівкових коштів при перетині державного кордону України.

 

Заявники були притягнуті до відповідальності митними органами та національними судами за те, що під час проходження митного контролю вони не задекларували грошові кошти в іноземній валюті, які перевищували дозволений законом ліміт у 10 000 євро. У результаті їм було призначено штрафи та застосовано конфіскацію всієї суми, що перевищувала встановлений поріг.

 

Основне питання, порушене перед Судом, полягало в тому, чи становили такі санкції, зокрема обов’язкова конфіскація та значні штрафи, пропорційне втручання у право заявників на мирне володіння майном.

 

 

ВІДПОВІДНА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА

 

Національне законодавство, яке регулювало спірні правовідносини, містилося у Митному кодексі України 2012 року.

 

Стаття 471 передбачала відповідальність за порушення порядку проходження митного контролю у спрощених зонах («зелений коридор») і встановлювала штраф та можливу конфіскацію товарів, якщо вони перевищували дозволену норму або були заборонені до переміщення.

 

Стаття 472 визначала відповідальність за недекларування товарів, у тому числі готівкових коштів, що переміщуються через митний кордон України. Санкція за цією статтею була жорсткою: штраф у розмірі 100% вартості незадекларованого майна з обов’язковою конфіскацією цього майна.

 

Таким чином, законодавство не надавало суду дискреції щодо пом’якшення санкції або вибору альтернативного виду покарання.

 

 

ОЦІНКА СУДУ

 

I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

 

Суд зазначив, що обидві заяви стосуються ідентичних правових питань і подібних фактичних обставин: недекларування готівки при перетині кордону та застосування обов’язкових фінансових санкцій. З огляду на це, Суд об’єднав заяви для спільного розгляду та ухвалення одного рішення.

 

 

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

 

Заявники стверджували, що конфіскація готівки разом із накладенням штрафів становила непропорційне втручання у їхнє право власності. Вони наполягали, що недекларування було ненавмисним, а самі кошти мали законне походження, тому суворі санкції не відповідали тяжкості порушення.

 

Уряд визнав факт втручання у право власності, але наполягав, що воно було законним і переслідувало легітимну мету — забезпечення дотримання митних правил та запобігання фінансовим зловживанням.

 

Європейський суд нагадав, що втручання у право власності може бути виправданим лише за умови дотримання балансу між суспільним інтересом і правами особи. У даній справі Суд звернув увагу, що національні суди застосували суворі санкції автоматично, без можливості індивідуальної оцінки обставин.

 

Конфіскація всієї суми понад дозволений ліміт разом із штрафом, що дорівнював вартості майна, була визнана надмірно суворою реакцією на саме порушення формального обов’язку декларування.

 

Суд підкреслив, що така система санкцій позбавляла національні органи будь-якої гнучкості у визначенні справедливого покарання. Це призвело до покладення на заявників індивідуального та надмірного тягаря, який порушив справедливий баланс між інтересами держави та особи.

 

Отже, Суд дійшов висновку, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

 

 

III. ІНШІ СКАРГИ

 

Один із заявників додатково скаржився на якість законодавства та справедливість провадження, посилаючись на статтю 6 Конвенції. Він стверджував, що норми Митного кодексу були недостатньо чіткими, а судовий розгляд — несправедливим.

 

Однак Суд дійшов висновку, що ці доводи не містять ознак окремого порушення Конвенції. Законодавство було достатньо визначеним для застосування, а провадження не виявило процесуальних дефектів, які могли б досягати рівня порушення права на справедливий суд.

 

Відтак ці скарги були визнані неприйнятними як явно необґрунтовані.

 

 

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

 

Заявники вимагали відшкодування матеріальної шкоди у розмірі конфіскованих коштів та сплачених штрафів, а також компенсації моральної шкоди і судових витрат.

 

Суд зазначив, що саме встановлення порушення вже є достатньою сатисфакцією моральної шкоди, оскільки сам факт визнання порушення Конвенції компенсує нематеріальні страждання заявників.

 

Щодо матеріальної шкоди Суд постановив, що заявники мають право на відшкодування конфіскованих сум і частини штрафів, оскільки саме ці санкції були визнані непропорційними. Таким чином, держава повинна компенсувати заявникам відповідні суми, як це визначено у додатку до рішення.

 

Суд також частково задовольнив вимогу щодо судових витрат лише одному із заявників, який належним чином обґрунтував свої витрати.

 

 

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

 

Суд постановив:

 

об’єднати заяви для спільного розгляду;

визнати скарги за статтею 1 Першого протоколу прийнятними, а інші скарги — неприйнятними;

встановити, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції;

визначити, що саме встановлення порушення становить достатню сатисфакцію моральної шкоди;

зобов’язати державу виплатити заявникам суми матеріальної компенсації та, у відповідних випадках, судові витрати з нарахуванням відсотків у разі прострочення

 

 

 

 

 

 

16. Про внесення зміни до статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" щодо спрощення оформлення первинних документів з надання послуг

 

(Закон України від 24 лютого 2026 р. № 4791-IX, чинність з 01.04.2026)

 

 

Частину другу статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" після абзацу сьомого доповнено новим абзацом такого змісту:

 

"Якщо первинний документ містить інформацію про дату (період) надання послуг, виконання робіт або найму (оренди), то відсутність передбачених абзацами шостим і сьомим цієї частини реквізитів із сторони замовника послуг (робіт) або наймача (орендаря) не є порушенням вимог до оформлення первинного документа, за умови що такий порядок документування господарських операцій передбачено договором, укладеним у письмовій формі, і такі господарські операції відображаються у бухгалтерському обліку в періоді їх здійснення. Дія положень цього абзацу не поширюється на вимоги до документування господарських операцій, оплата за які здійснюється за рахунок публічних коштів; господарських операцій, здійснених на виконання договорів найму (оренди) державного або комунального майна; договорів будівельного підряду, проектно-вишукувальних робіт; договорів про пожертву, благодійну або гуманітарну допомогу".

 

 

 

 

 

 

 

17. Про внесення зміни до статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" щодо надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації деяким категоріям громадян

 

(Закон України від 11 лютого 2026 р. № 4782-IX, чинність з 11.03.2026)

 

 

Внесено до Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" такі зміни:

 

 

Статтю 23 після частини шостої доповнено новою частиною такого змісту:

"7. Не підлягають призову на військову службу під час мобілізації протягом 12 місяців з дня звільнення з військової служби військовозобов’язані та резервісти, які під час дії воєнного стану були прийняті на військову службу за контрактом строком на один рік з числа громадян віком від 18 до 25 років та звільнені з військової служби на підставах, визначених підпунктом "а" пункту 2, підпунктом "ж" пункту 3 частини п’ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов’язок і військову службу". Такі особи в зазначений період можуть бути призвані на військову службу за їх згодою".

 

 

Розділ VII "Прикінцеві положення" доповнено пунктом 4 такого змісту:

"4. Установити, що тимчасово, у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, та протягом двох років після його припинення чи скасування:

 

гранична вікова межа перебування на державній службі, встановлена частиною четвертою статті 83 Закону України "Про державну службу", застосовується з урахуванням підвищення такої межі на п’ять років;

 

гранична вікова межа перебування на службі в органах місцевого самоврядування, встановлена частинами першою і другою статті 18 Закону України "Про службу в органах місцевого самоврядування", застосовується з урахуванням підвищення такої межі на п’ять років.

Застосування положень цього пункту здійснюється за рішенням відповідного суб’єкта призначення".

 

 

 

 

 

 

 

18. Про затвердження Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги особам, які у 1944-1951 роках були примусово переселені як особи українського етнічного походження з територій, на яких компактно проживало українське населення та які на той час входили до складу Польської Республіки

 

(Постанова Кабінету Міністрів України від 25 березня 2026 р. № 371, чинність з 28.03.2026)

 

 

Цей Порядок визначає механізм призначення і виплати одноразової грошової допомоги особам, які у 1944-1951 роках були примусово переселені як особи українського етнічного походження з територій, на яких компактно проживало українське населення та які на той час входили до складу Польської Республіки, відповідно до Закону України “Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою” (далі - одноразова грошова допомога) та встановлює її розмір.

 

Одноразова грошова допомога призначається та виплачується після встановлення особі, яка у 1944-1951 роках була примусово переселена як особа українського етнічного походження з територій, на яких компактно проживало українське населення та які на той час входили до складу Польської Республіки, статусу депортованої за національною ознакою (далі - особа, якій встановлено статус депортованої за національною ознакою) шляхом перерахування Мінрозвитку коштів на її рахунок, відкритий у банку.

 

 

До заяви додаються такі документи:

копія паспорта громадянина України з даними про прізвище, власне ім’я та по батькові (за наявності), дату народження;

копія документа, що засвідчує реєстрацію в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків (картка платника податків) (не подається у разі, коли дані про реєстраційний номер облікової картки платника податків внесені до паспорта громадянина України, а також фізичними особами, які через свої релігійні переконання відмовилися від прийняття такого номера, повідомили про це відповідний контролюючий орган та мають відповідну відмітку в паспорті).

довідка з реквізитами поточного рахунка, відкритого в банку.

 

 

У разі смерті особи, якій встановлено статус депортованої за національною ознакою, яка не отримала одноразову грошову допомогу за життя, одноразова грошова допомога виплачується її спадкоємцям, зазначеним у частині 2 статті 7-1 Закону України “Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою”, у рівних частинах на підставі заяви та документів, передбачених абзацами четвертим - шостим пункту 3 цього Порядку. У такому разі до заяви також додається:

копія свідоцтва про смерть або витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію смерті;

копія документа, що підтверджує факт установлення родинних відносин з особою, якій встановлено статус депортованої за національною ознакою.

 

 

На підставі наказу Мінрозвитку про призначення одноразової грошової допомоги виплата здійснюється шляхом перерахування коштів з рахунка Мінрозвитку, відкритого в Казначействі, на окремий рахунок АТ “Ощадбанк”, відкритий на підставі договору про виплату одноразової грошової допомоги, що укладається між Мінрозвитку та АТ “Ощадбанк”. Подальше перерахування одноразової грошової допомоги здійснюється відповідно до вимог такого договору на поточні рахунки.

 

Загальний строк розгляду заяви разом з доданими до неї документами не може перевищувати три місяці з дня їх реєстрації.

 

Сума одноразової грошової допомоги призначається та виплачується особі, якій встановлено статус депортованої за національною ознакою, або спадкоємцю у 10-кратному розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня року, в якому особою, якій встановлено статус депортованої за національною ознакою, або спадкоємцем подано заяву про призначення одноразової грошової допомоги.

 

 

 

 

 

 

19. Про внесення змін до Порядку надання часткової компенсації вартості майна суб’єктів господарювання, знищеного чи пошкодженого внаслідок збройної агресії Російської Федерації, а також часткової компенсації страхових премій за договорами страхування від воєнних ризиків

 

(Постанова Кабінету Міністрів України від 25 березня 2026 р. № 371, чинність з 28.03.2026)

 

 

Пункти 7-10 викладено в такій редакції:

…

8. Загальний граничний розмір компенсації за пошкодження/знищення майна на одного суб’єкта господарювання протягом усього строку дії передбаченої цим Порядком програми з компенсації за пошкодження/знищення майна сукупно не може перевищувати 30 млн. гривень.

 

Суб’єкти господарювання, які до 1 травня 2026 р. подали до Агентства заяви про участь у програмі з компенсації за пошкодження/знищення майна, можуть звернутися до Агентства із збільшенням раніше заявлених сум ймовірного збитку за пошкодження/знищення кожного окремого майна та загальної суми ймовірного збитку за пошкодження/знищення всього майна суб’єкта господарювання шляхом подання письмового уточнення до заяви про участь у програмі з компенсації за пошкодження/знищення майна за формою, встановленою Агентством та розміщеною на його офіційному веб-сайті, із здійсненням доплати внеску, передбаченого пунктом 9 цього Порядку.

 

 

9. Участь у програмі з компенсації за пошкодження/знищення майна є добровільною та здійснюється на платній основі. За участь у програмі з компенсації за пошкодження/знищення майна суб’єктом господарювання сплачується внесок у розмірі 0,5 відсотка загальної суми ймовірного збитку за пошкодження/знищення всього майна, зазначеного у заяві про участь у програмі з компенсації за пошкодження/знищення майна (далі - заява про участь у програмі з компенсації), та заяві (заявах) про включення додаткового майна учасника програми з компенсації за пошкодження/знищення майна (далі - заява про включення додаткового майна), передбачених абзацами першим і другим пункту 10 цього Порядку, але у будь-якому разі розмір внеску або сукупний розмір усіх внесків, здійснених суб’єктом господарювання за програмою з компенсації за пошкодження/знищення майна, не повинен перевищувати 0,5 відсотка загального граничного розміру компенсації, передбаченого абзацом першим пункту 8 цього Порядку.

 

Зазначений внесок сплачується суб’єктом господарювання під час подання заяви про участь у програмі з компенсації та заяви про включення додаткового майна на рахунок Агентства за реквізитами Агентства, зазначеними в таких заявах.

 

Якщо розрахований розмір внеску за заявою суб’єкта господарювання про участь у програмі з компенсації перевищує 0,5 відсотка загального граничного розміру компенсації, передбаченого абзацом першим пункту 8 цього Порядку, суб’єктом господарювання сплачується внесок у розмірі 0,5 відсотка загального граничного розміру компенсації, передбаченого абзацом першим пункту 8 цього Порядку. Під час наступного подання заяви (заяв) про включення додаткового майна передбачений абзацом першим цього пункту внесок не сплачується.

 

Якщо розрахований розмір внеску за заявою суб’єкта господарювання про включення додаткового майна разом з усіма внесками, сплаченими суб’єктом господарювання за програмою з компенсації за пошкодження/знищення майна, перевищує 0,5 відсотка загального граничного розміру компенсації, передбаченого абзацом першим пункту 8 цього Порядку, суб’єктом господарювання сплачується внесок, розрахований як різниця між 0,5 відсотка загального граничного розміру компенсації, передбаченого абзацом першим пункту 8 цього Порядку, та сумою раніше сплачених внесків.

 

Загальна сума ймовірного збитку за пошкодження/знищення всього майна суб’єкта господарювання, зазначеного ним у заяві про участь у програмі з компенсації або у заяві про включення додаткового майна, розраховується шляхом складання всіх сум ймовірного збитку за пошкодження/знищення кожного окремого майна, зазначеного суб’єктом господарювання у відповідній заяві.

 

Cума ймовірного збитку за пошкодження/знищення кожного окремого майна, зазначеного суб’єктом господарювання у заяві про участь у програмі з компенсації або у заяві про включення додаткового майна, визначається суб’єктом господарювання самостійно у межах вартості такого майна та зазначається ним у відповідній заяві.

 

У разі ненастання випадків, за які передбачена виплата компенсації з пошкодження/знищення майна, а також у разі відмови у наданні (виплаті) компенсації за пошкодження/знищення майна відповідно до пункту 27 цього Порядку та/або відсутності відповідного бюджетного фінансування сплачений суб’єктом господарювання внесок (внески) не повертається (не повертаються).

 

Суб’єкти господарювання, які здійснили сплату внеску (внесків) за програмою з компенсації за пошкодження/знищення майна у розмірі (сукупному розмірі), що перевищує 0,5 відсотка загального граничного розміру компенсації, передбаченого абзацом першим пункту 8 цього Порядку, мають право звернутися до Агентства з письмовою заявою про повернення переплати із зазначенням банківських реквізитів. Агентство здійснює повернення переплати протягом 10 робочих днів з дня, що настає за днем отримання від суб’єкта господарювання заяви про повернення переплати.

 

 

10. Для участі у програмі з компенсації за пошкодження/знищення майна суб’єкт господарювання повинен подати до Агентства заяву про участь у програмі з компенсації за формою, встановленою Агентством та розміщеною на його офіційному веб-сайті.

 

Для включення суб’єктом господарювання, який є учасником програми з компенсації за пошкодження/знищення майна, додаткового майна, такий суб’єкт господарювання повинен подати до Агентства заяву про включення додаткового майна за формою, встановленою Агентством та розміщеною на його офіційному веб-сайті, із зазначенням у такій заяві лише того майна, що додатково заявляється до включення до такої програми з компенсації за пошкодження/знищення майна.

 

Заява про включення додаткового майна подається суб’єктом господарювання, який є учасником програми з компенсації за пошкодження/знищення майна, до Агентства в порядку, передбаченому пунктами 11-13 цього Порядку.

 

Заява про участь у програмі з компенсації та заява про включення додаткового майна повинні містити інформацію суб’єкта господарювання про те, що такий суб’єкт не належить до суб’єктів господарювання, зазначених у пункті 4 цього Порядку, що виключає можливість отримання останнім компенсації за пошкодження/знищення майна.”.

 

 

Пункт 14 викладено в такій редакції:

 

“14. Агентство протягом 30 календарних днів з дня, що настає за днем отримання від суб’єкта господарювання заяви про участь у програмі з компенсації або заяви про включення додаткового майна та доданих до них документів, перевіряє повноту документів і правильність розрахунку внеску, здійсненого суб’єктом господарювання, і повноту його сплати та письмово повідомляє суб’єкту господарювання в разі:

 

подання в повному обсязі документів і здійснення повної сплати внеску - про включення (участь) суб’єкта господарювання до програми з компенсації за пошкодження/знищення майна (під час розгляду заяви про участь у програмі з компенсації) чи про включення додаткового майна учасника програми з компенсації за пошкодження/знищення майна (під час розгляду заяви про включення додаткового майна); або

 

здійснення сплати внеску не в повному розмірі чи подання не в повному обсязі документів - про необхідність здійснення сплати внеску в повному розмірі та/або подання в повному обсязі пакета документів; або

 

нездійснення сплати внеску незалежно від повноти поданих документів - про залишення заяви про участь суб’єкта господарювання у програмі з компенсації або заяви про включення додаткового майна без розгляду із зазначенням виявлених недоліків. Після усунення виявлених недоліків суб’єкт господарювання має право повторно подати до Агентства заяву про участь у програмі з компенсації або заяву про включення додаткового майна відповідно; або

 

якщо майно розташоване не на територіях підвищеного ризику, - про відмову у включенні (участі) суб’єкта господарювання до програми з компенсації за пошкодження/знищення майна та повернення сплаченого внеску. У такому разі Агентство повертає суб’єкту господарювання сплачений останнім внесок протягом 10 робочих днів з дня надсилання суб’єкту господарювання передбаченого цим абзацом письмового повідомлення.

 

 

У разі коли протягом 10 робочих днів з дня надсилання Агентством письмового повідомлення про необхідність здійснення сплати внеску в повному розмірі та/або подання в повному обсязі пакета документів суб’єкт господарювання не здійснить сплату внеску в повному розмірі та/або не надасть у повному обсязі документи, заява про участь у програмі з компенсації або заява про включення додаткового майна відповідно залишається без розгляду, а сплачений внесок повертається суб’єкту господарювання.

 

Якщо під час розрахунку внеску суб’єктом господарювання допущено помилку, що призвела до переплати внеску, Агентство повертає суб’єкту господарювання суму надлишково сплачених коштів протягом 10 робочих днів з дня отримання від суб’єкта господарювання письмової заяви про повернення переплати.

 

У разі включення Агентством суб’єкта господарювання до програми з компенсації за пошкодження/знищення майна (під час розгляду заяви про участь у програми з компенсації) такий суб’єкт господарювання вважається учасником програми з дати отримання Агентством від такого суб’єкта господарювання заяви про участь у програмі з компенсації. У разі включення Агентством додаткового майна учасника програми з компенсації за пошкодження/знищення майна (під час розгляду заяви про включення додаткового майна) таке майно вважається включеним з дати отримання Агентством від такого суб’єкта господарювання заяви про включення додаткового майна.”.

 

 

 

 

 

 

20. Про внесення змін до Положення про реєстрацію колекторських компаній

 

(Постанова Правління національного банку України від 10 березня 2026 року № 25, чинність з 12.03.2026)

 

Унесено до глави 14 розділу III Положення про реєстрацію колекторських компаній, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 09 липня 2021 року № 75 (зі змінами) (далі - Положення № 75), такі зміни:

 

 

пункт 103 після абзацу першого доповнено новим абзацом другим такого змісту:

 

“Юридична особа, щодо якої є ознака небездоганної ділової репутації, визначена в підпунктах 6, 8 пункту 92 глави 11 розділу III цього Положення, має право подати до Національного банку заяву про незастосування до неї виявленої ознаки за умови, що така юридична особа входить до складу міжнародної групи компаній, що складається з колекторської компанії та ще однієї або більше юридичних осіб або утворень без статусу юридичної особи, які пов’язані відносинами контролю, діяльність якої представлена більше ніж в одній країні - члені Організації економічного співробітництва та розвитку.”.

 

 

главу після пункту 105 доповнити новим пунктом 105-1 такого змісту:

 

“105-1. Фізична або юридична особа, щодо якої є ознака небездоганної ділової репутації, визначена в пункті 87 глави 10 розділу III або в пункті 92 глави 11 розділу III цього Положення, не має права подавати до Національного банку заяву про незастосування до неї ознаки небездоганної ділової репутації відповідно до пункту 103 глави 14 розділу III цього Положення, крім винятку, зазначеного в абзаці другому пункту 103 глави 14 розділу III цього Положення.

 

Юридична особа, щодо якої є ознака небездоганної ділової репутації, визначена в пункті 96-3 глави 11 розділу III цього Положення, пов’язана з наявністю в керівника такої особи та/або власника істотної участі в цій особі ознаки небездоганної ділової репутації, визначеної в пункті 87 глави 10 розділу III або в пункті 92 глави 11 розділу III цього Положення, не має права подавати до Національного банку заяву про незастосування до неї ознаки небездоганної ділової репутації відповідно до пункту 103 глави 14 розділу III цього Положення, крім винятку, зазначеного в абзаці другому пункту 103 глави 14 розділу III цього Положення.”;

 

 

 

 

 

 

 

21. Про внесення до деяких постанов Кабінету Міністрів України змін щодо будівництва об’єктів на підставі будівельного паспорта або схеми намірів забудови земельної ділянки

 

(Постанова Кабінету Міністрів України від 4 березня 2026 р. № 305, чинність з 13.03.2026)

 

 

Перелік об’єктів, будівництво яких здійснюється на підставі будівельного паспорта, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 р. № 466 “Деякі питання виконання підготовчих і будівельних робіт”, викладено в такій редакції:

 

 

1. Індивідуальний (садибний) житловий будинок, садовий, дачний будинок не вище двох поверхів (без урахування мансардного поверху) площею до 500 кв. метрів, крім зблокованих житлових будинків (будинок квартирного типу, що складається з двох і більше квартир, кожна з яких має безпосередній вихід на приквартирну ділянку або вулицю), трьох і більше блокованих житлових будинків (два та більше житлових (садибного типу, садові, дачні) будинків, у яких спільна стіна збудована по межі окремих земельних ділянок), проектування яких здійснюється на підставі містобудівних умов та обмежень.

 

2. Господарські будівлі (сараї, хліви, гаражі, літні кухні, майстерні, вбиральні, погреби, котельні, бойлерні, трансформаторні підстанції тощо та прибудови до них), господарські споруди (колодязі, вигрібні ями, огорожі, ворота, хвіртки, замощення тощо), які є приналежністю садибного, дачного або садового будинку.”.

 

 

Порядку ведення Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 2021 р. № 681 “Деякі питання забезпечення функціонування Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва”:

 

 

доповнено Порядок пунктом 88-2 такого змісту:

“88-2. На період дії правового режиму воєнного стану створення та/або завантаження схеми намірів забудови земельної ділянки в електронній формі здійснюється архітектором або інженером-проектувальником, який має відповідний кваліфікаційний сертифікат, засобами електронної системи через електронний кабінет та завершується шляхом накладення кваліфікованого електронного підпису такої особи.

 

Перелік вимог до змісту відомостей, які зазначаються у схемі намірів забудови земельної ділянки в електронній формі, наведено у додатках 6 і 7.”;

 

 

пункт 149 доповнено підпунктом 6 такого змісту:

 

Через електронний кабінет уповноваженої особи виконавчого органу з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільської, селищної, міської ради, структурного підрозділу з питань державного архітектурно-будівельного контролю Київської, Севастопольської міської держадміністрації в частині надання адміністративних послуг у сфері будівництва та інших послуг, визначених цим Порядком, здійснюється:

“6) внесення відомостей (даних) про припис та інші документи, які складаються під час або за результатами здійснення заходів державного архітектурно-будівельного контролю.”;

 

 

у додатках до Порядку:

додаток 6 доповнено пунктом 211 такого змісту:

 

“211. У комплексному типі “Загальна інформація про схему намірів забудови земельної ділянки” зазначаються такі відомості:

 

1) реєстраційний номер із використанням комплексного типу “Реєстраційний номер документа в Єдиній державній електронній системі у сфері будівництва”;

2) дата та час створення;

3) відомості про архітектора або інженера-проектувальника, який має відповідний кваліфікаційний сертифікат;

4) вид будівництва;

5) назва об’єкта будівництва;

6) код НК 018:2023;

 

7) відмітка про те, що об’єкт:

не споруджується на територіях із складними інженерно-геологічними та техногенними умовами;

не підлягає оцінці впливу на довкілля;

не є пам’яткою культурної спадщини національного та/або місцевого значення;

не є об’єктом підвищеної небезпеки відповідно до Закону України “Про об’єкти підвищеної небезпеки”;

не є зблокованим / блокованим будинком (три і більше блокованих житлових будинків).”;

 

 

У постанові Кабінету Міністрів України від 24 червня 2022 р. № 722 “Деякі питання здійснення дозвільних та реєстраційних процедур у будівництві в умовах воєнного стану”:

 

 

у підпункті 1 пункту 1:

 

після абзацу третього доповнено підпункт новими абзацами такого змісту:

 

“Забудова земельних ділянок на підставі схеми намірів забудови не може здійснюватися на земельних ділянках, що розташовані в межах історичних населених місць згідно із Списком історичних населених місць України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 р. № 878 (Офіційний вісник України, 2001 р., № 31, ст. 1402), щодо яких відповідно до вимог законодавства не затверджено науково-проектну (науково-дослідну) документацію.

 

Не допускається забудова земельних ділянок у межах територій, зон охорони пам’яток культурної спадщини та буферних зон, що визначені затвердженою в установленому порядку науково-проектною (науково-дослідною) документацією, або реставрація об’єктів культурної спадщини на підставі схеми намірів забудови земельної ділянки.”.

 

 

доповнено постанову пунктом 1-1 такого змісту:

 

“1-1. Перевірка дотримання архітектором або інженером-проектувальником вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, містобудівної документації, будівельних норм і правил під час створення схеми намірів забудови земельної ділянки проводиться посадовими особами органу державного архітектурно-будівельного контролю в порядку, встановленому законом.

 

Під час здійснення державного архітектурно-будівельного контролю перевірці підлягає дотримання архітектором або інженером-проектувальником, який має відповідний кваліфікаційний сертифікат, вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, містобудівної документації, будівельних норм і правил під час створення схеми намірів забудови земельної ділянки.

 

У разі виявлення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм і правил архітектору або інженеру-проектувальнику, який має відповідний кваліфікаційний сертифікат, видається припис про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм і правил, відомості про який вносяться до Електронної системи.

 

У разі наявності в Електронній системі двох і більше приписів про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм і правил, виданих архітектору або інженеру-проектувальнику, який має відповідний кваліфікаційний сертифікат, за результатами здійснення заходів державного архітектурно-будівельного контролю засобами Електронної системи автоматично блокується можливість створення та/або завантаження схеми намірів забудови земельної ділянки такому архітектору або інженеру-проектувальнику.”.

 

 

 

 

 

 

22. Про внесення змін до Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України

 

(Постанова Кабінету Міністрів України від 2 березня 2026 р. № 214/26, чинність з 11.03.2026)

 

 

Внесено до Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 (із наступними змінами), такі зміни:

 

 

пункт 42 доповнено абзацом такого змісту:

"Під час дії воєнного стану військовослужбовцям, зазначеним у підпункті 9 пункту 50 цього Положення, первинне військове звання офіцерського складу присвоюється наказом Міністра оборони України.";

 

 

пункт 50 доповнено підпунктом 9 такого змісту:

"9) військовослужбовцям, які під час дії воєнного стану проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, пройшли у визначеному Міністерством оборони України порядку відбір для зайняття посад осіб офіцерського складу з цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації, атестовані до присвоєння первинного військового звання офіцерського складу, з одночасним призначенням таких військовослужбовців на відповідні посади.";

 

 

пункт 83 доповнено абзацом такого змісту:

"Під час дії воєнного стану призначення військовослужбовців, які обіймають військові посади з цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації, на інші посади, а також переміщення таких військовослужбовців по службі здійснюється з урахуванням особливостей, визначених Міністерством оборони України.".

 

 

 

 

 

 

23. Про внесення змін до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, Дисциплінарного статуту служби цивільного захисту щодо вдосконалення механізмів забезпечення військової дисципліни, запобігання і протидії проявам дискримінації та сексуальним домаганням

 

(Закон України від 25 лютого 2026 р. № 4797-IX, чинність з 18.03.2026)

 

 

у Статуті внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженому Законом України "Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України:

 

 

статтю 12 доповнено частиною другою такого змісту:

 

"Військовослужбовець, якому стало безпосередньо або опосередковано відомо, у тому числі під час здійснення службової діяльності, про факти, пов’язані з дискримінацією за ознакою статі, вчиненням сексуальних домагань, насильства за ознакою статі, правопорушення проти статевої свободи та статевої недоторканості у військовому колективі, зобов’язаний також доповідати про такі факти представнику відповідального підрозділу з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків або раднику з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, запобігання та протидії насильству за ознакою статі";

 

 

статтю 14 доповнено частиною другою такого змісту:

 

"Щодо випадків вчинення сексуальних домагань, насильства за ознакою статі, правопорушень проти статевої свободи та статевої недоторканості військовослужбовець зобов’язаний також звертатися до представника відповідального підрозділу з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків або радника з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, запобігання та протидії насильству за ознакою статі";

 

 

у Дисциплінарному статуті Збройних Сил України, затвердженому Законом України "Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України":

 

 

статтю 84 доповнено частиною третьою такого змісту:

 

"У кожному випадку, пов’язаному з дискримінацією за ознакою статі, сексуальним домаганням, насильством за ознакою статі, правопорушеннями проти статевої свободи та статевої недоторканості у військовому колективі, з метою виявлення причин та умов, що сприяли вчиненню такого правопорушення, службове розслідування призначається командиром самостійно або за поданням представника відповідального підрозділу з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків або радника з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, запобігання та протидії насильству за ознакою статі";

 

 

доповнено статтею 87-2 такого змісту:

 

"87-2. Військовослужбовець, який повідомив про можливі факти, пов’язані з дискримінацією за ознакою статі, сексуальним домаганням, насильством за ознакою статі, правопорушеннями проти статевої свободи та статевої недоторканості, вчинені стосовно нього або інших осіб, не може бути звільнений із служби чи змушений до звільнення, притягнутий до дисциплінарної відповідальності у зв’язку з таким повідомленням або підданий іншим негативним заходам впливу, або загрозі таких заходів впливу";

 

 

 

 

 

 

24. Про внесення змін до Закону України "Про одноразову грошову допомогу за шкоду життю та здоров’ю, завдану працівникам об’єктів критичної інфраструктури, державним службовцям, посадовим особам місцевого самоврядування внаслідок військової агресії Російської Федерації проти України"

 

(Закон України від 25 лютого 2026 р. № 4793-IX, чинність з 13.03.2026)

 

 

Внесено до Закону України "Про одноразову грошову допомогу за шкоду життю та здоров’ю, завдану працівникам об’єктів критичної інфраструктури, державним службовцям, посадовим особам місцевого самоврядування внаслідок військової агресії Російської Федерації проти України" такі зміни:

 

 

у статті 1:

частину першу викладено в такій редакції:

 

"1. Право на призначення і виплату одноразової грошової допомоги за шкоду життю та здоров’ю мають особи з числа працівників операторів критичної інфраструктури, їх філій, представництв та/або осіб, постраждалих на об’єктах критичної інфраструктури, державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування, які стали особами з інвалідністю у зв’язку з пораненням, каліцтвом, контузією або внаслідок захворювання, пов’язаних з виконанням посадових (службових, професійних, трудових) обов’язків у період військової агресії Російської Федерації проти України в районах проведення після 24 лютого 2022 року воєнних (бойових) дій або в районах, що піддавалися після цієї дати бомбардуванням, авіаударам та іншим збройним нападам";

 

 

абзаци другий і третій частини четвертої викладено в такій редакції:

 

"Незалежно від змісту особистого розпорядження право на одноразову грошову допомогу мають малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти, повнолітні працездатні діти, які навчаються у закладах професійної, фахової передвищої та вищої освіти, до закінчення таких закладів освіти, але не більше ніж до досягнення ними 23 років, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки загиблої (померлої) особи у розмірі 50 відсотків частки, яка належала б кожному з них у разі призначення і виплати одноразової грошової допомоги за відсутності особистого розпорядження.

 

Справжність підпису на особистому розпорядженні із зазначенням особи чи осіб, які належать до кола осіб, визначених частиною третьою цієї статті, засвідчує командир/керівник підрозділу або керівник органу, в якому така особа служить/працює, або нотаріус. Справжність підпису на особистому розпорядженні із зазначенням особи чи осіб, які не належать до кола осіб, визначених частиною третьою цієї статті, засвідчує нотаріус, а в сільських населених пунктах - уповноважені на це посадові особи органу місцевого самоврядування";

 

 

у статті 3:

частину четверту доповнено абзацом другим такого змісту:

 

"Якщо особі, зазначеній у частині першій статті 1 цього Закону, під час наступного оцінювання повсякденного функціонування встановлено вищу групу інвалідності у зв’язку з пораненням, каліцтвом, контузією або внаслідок захворювання, пов’язаних з виконанням посадових (службових, професійних, трудових) обов’язків у період військової агресії Російської Федерації проти України в районах проведення воєнних (бойових) дій або в районах, що піддавалися бомбардуванням, авіаударам та іншим збройним нападам, за її зверненням виплачується різниця між сумою одноразової грошової допомоги за шкоду життю та здоров’ю, визначеною цим Законом, та раніше отриманою сумою";

 

 

у частині п’ятій слова "протягом трьох років з дня виникнення у них такого права" замінено словами "протягом періоду дії воєнного стану та трьох років після його припинення або скасування";

 

Особи, які мають право на призначення і виплату одноразової грошової допомоги за шкоду життю та здоров’ю, передбаченої цим Законом, можуть реалізувати його протягом періоду дії воєнного стану та трьох років після його припинення або скасування.

 

 

 

 

 

 

25. Про затвердження Порядку ведення Державного реєстру військовослужбовців

 

(Постанова Кабінету Міністрів України від 25 лютого 2026 р. № 280, чинність з 03.03.2026)

 

 

Цей Порядок визначає функціональні можливості, завдання та процедуру формування та ведення Державного реєстру військовослужбовців (далі - Реєстр), а також доступу та надання інформації з Реєстру.

 

Реєстр є інформаційно-комунікаційною системою, що призначена для забезпечення збирання, зберігання, накопичення, актуалізації, обліку, обробки, захисту, знеособлення та гарантування унікальності записів даних про військовослужбовців Збройних Сил та Держспецтрансслужби (далі - військовослужбовці).

 

Метою створення Реєстру є створення єдиної бази даних про військовослужбовців та автоматичне присвоєння унікального електронного ідентифікатора для однозначної електронної ідентифікації військовослужбовця та використання в інформаційно-комунікаційних системах, зокрема на Порталі, а також для надання військовослужбовцям та членам їх сімей публічних (електронних публічних) послуг у сфері національної безпеки і оборони, особливості надання яких визначені окремим законом.

 

Внесена до Реєстру інформація є інформацією з обмеженим доступом та не підлягає оприлюдненню у формі відкритих даних.

 

 

 

 

 

 

26. Про статус Засновника сучасної держави Україна - народного депутата

 

(Закон України від 03 грудня 2026 р. № 4700-IX, чинність з 11.03.2026)

 

 

Цей Закон визначає статус Засновника сучасної держави Україна - народного депутата.

 

Статус Засновника не може бути надано народному депутату, який вчинив дії, спрямовані на ліквідацію незалежності України, порушення державного суверенітету, територіальної цілісності України, створення загрози національній безпеці України, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі.

 

 

Засновник з урахуванням особливостей, передбачених законодавством, має право

 

1) бути присутнім на відкритих пленарних, урочистих засіданнях Верховної Ради України, засіданнях та інших заходах органів Верховної Ради України та розміщуватися на відведеному для нього в установленому порядку місці;

 

2) надсилати звернення до органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, об’єднань громадян;

 

3) на прийом Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем’єр-міністром України, Генеральним прокурором, керівником іншого органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їх посадовими особами, керівником підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, об’єднання громадян у межах та спосіб, що визначені Конституцією та законами України.