Основні нормативно-правові акти за березень 2024 року | Рада Адвокатів Тернопільської Області

Головна цитата

Основні нормативно-правові акти за березень 2024 року

Публікації

Основні нормативно-правові акти за березень 2024 року

16:29 Нд 28.04.24 Автор : Рада адвокатів Тернопільської області 194 Переглядів Версія для друку

Основні нормативно-правові акти за березень 2024 року

СУДОВА ПРАКТИКА ЄСПЛ, КСУ  ТА ОСНОВНІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ ЗА БЕРЕЗЕНЬ 2024 РОКУ

 

 

1. Рішення Європейського суду з прав людини (Справа «Сафаров проти України» (Заява № 65239/14)

 

 

Заява стосується відмови податкових органів повернути заявнику суму надміру сплаченого податку з доходів, як стверджується, усупереч статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

 

У жовтні 2007 року заявник уклав договір купівлі-продажу земельної ділянки з пані П., згідно з яким загальна вартість (9 336 405 українських гривень (далі - грн)) мала бути сплачена йому частинами до січня 2008 року.

Договір був посвідчений нотаріально, у таких випадках нотаріус діяв як податковий агент, який визначав суму податку, здійснював контроль за сплатою такого податку та звітував про неї до податкових органів. Таким чином, заявник сплатив податок з доходів у розмірі 466 820,30 грн (понад 62 000 євро на момент подій), розрахований на підставі загальної суми, яку він мав отримати за відповідним договором.

Пані П. не сплатила повну узгоджену ціну і договір був розірваний тим же нотаріусом у травні 2008 року. Заявник повернув перший платіж пані П.

З огляду на наведене заявник вимагав від податкових органів повернути йому сплачений у зв’язку з розірваним договором податок з доходів, оскільки, по суті, не отримавши дохід, він сплатив його помилково. Разом із заявою він подав свою декларацію про доходи за 2007 та 2008 роки, в якій був зазначений нульовий загальний дохід.

 

Податкові органи відмовили у задоволенні його заяви, посилаючись на частину п’яту пункту 11.3 Закону України. Це положення передбачало, що «у разі невчинення нотаріальної дії щодо посвідчення договору відчуження об’єкта нерухомості, за яким здійснено сплату податку, платник податку має право на повернення зайво (надміру) сплаченої суми податку на підставі річної податкової декларації, поданої в установленому порядку та підтверджуючих документів про фактичну сплату податку». На думку органів державної влади, оскільки нотаріус належним чином засвідчив як укладення договору купівлі-продажу, так і його розірвання, підстав для повернення коштів не було.

Під час розгляду у першій інстанції Київський апеляційний адміністративний суд задовольнив позовні вимоги заявника, встановивши, що він вжив усіх необхідних заходів для того, аби вимагати повернення коштів.

Однак Вищий адміністративний суд України ухвалою від 01 квітня 2014 року залишив без задоволення вимоги заявника.

 

Суд зауважує, що, залишаючи вимогу про повернення сплаченого заявником податку без задоволення, органи державної влади, у тому числі суди, посилалися на частину п’яту статті 11.3 Закону України, який вони, вочевидь, тлумачили як єдину можливу підставу для повернення помилково сплаченого податку з доходів, тобто якщо нотаріус не вчинив посвідчення договору. Разом зі своїми зауваженнями заявник надав копію листа від Державної податкової інспекції у Солом’янському районі Головного Управління ДФС у м. Києві від 10 липня 2008 року, в якому зазначено з посиланням на згадане положення та ситуацію заявника (а саме, що договір було укладено, але згодом розірвано), що у зв’язку з «неузгодженістю законодавства щодо механізму повернення податку з доходів» вона звернулася за роз’ясненнями до Державної податкової служби України. Сторони не подали інформації про те, чи надав останній орган у відповідь якісь роз’яснення.

 

З огляду на наведене у Суду виникають сумніви, що втручання відповідало вимозі законності та не було свавільним (див. згадане рішення у справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine), пункт 50). У будь-якому випадку незалежно від того, чи виникла ця ситуація внаслідок прогалини у законодавстві, тлумачення закону судом чи адміністративної практики,

 

Суд не може не визнати, що внаслідок неї на заявника, який, добросовісно сплативши податок в очікуванні отримання доходу, не зміг його повернути, коли не отримав платіж згідно з договором, було покладено надмірний тягар. Суд також не вбачає, як це могло якимось чином відповідати суспільному інтересу.

Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

 

 

 

 

 

 

2. Рішення Європейського суду з прав людини (Справа «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» проти України» (Заява № 18036/13 та 13 інших заяв)

 

 

Заяви стосуються відмови надати ГО-заявниці доступ до генеральних планів різних населених пунктів, як стверджується, усупереч статті 10 Конвенції.

 

У листопаді 2009 року (і у січні 2014 року - заява № 38956/15) ГО-заявниця звернулася до 196 міських рад по всій Україні із запитом про надання їй інформації щодо їхнього територіального планування. У своїх запитах вона уточнювала, чи були та коли були ухвалені генеральні плани населених пунктів та інша містобудівна документація, й у який спосіб громадяни могли ознайомитися з цими документами, зокрема з графічною частиною генеральних планів. Вона також просила міські ради надати їй копії (друковані або електронні) генеральних планів. У запитах (крім запиту у заяві № 38956/15) зазначалося, що ГО-заявниця впроваджувала проєкт, спрямований на моніторинг доступності генеральних планів міст України, а «систематизовані дані моніторингу будуть широко оприлюднені у всеукраїнських та регіональних ЗМІ».

У своїх скаргах до національних судів ГО-заявниця стверджувала, що запитувана інформація, а саме, генеральні плани, становила суспільний інтерес, оскільки вона стосувалася розподілу землі та її використання, у тому числі запланованого, у межах певного населеного пункту. Також вона підкреслила, що якщо певні частини генеральних планів цілком могли бути конфіденційними (наприклад, інформація про стратегічні об’єкти), то інші мали бути у вільному доступі.

 

Суд повторює, що право на доступ до інформації, розпорядником якої є орган державної влади, може виникати, якщо такий доступ виступає інструментом реалізації особою свого права на свободу вираження поглядів, і якщо відмова в доступі становитиме втручання у це право. Вихідними критеріями такої оцінки є: мета запиту на інформацію, характер запитуваної інформації, роль заявника та готовність і доступність інформації (там само, пункти 149-180).

 

Стосовно першого з цих критеріїв, якого єдиного, на думку Уряду, не було дотримано у цій справі, то необхідною умовою має бути те, що мета особи під час подання запиту на доступ до інформації, розпорядником якої є орган державної влади, полягає у наданні їй можливості реалізувати свою свободу «отримувати та поширювати інформацію та ідеї» іншим. Отже, у подібних справах Суд приділив увагу тому, чи був збір інформації відповідним підготовчим етапом у журналістській діяльності, або в іншій діяльності зі створення майданчика для публічного обговорення, або становив важливий елемент публічного обговорення (там само, пункт 158).

 

Суд погоджується, що мета інформаційних запитів ГО-заявниці полягала у доступі до генеральних планів, які містять всебічну інформацію щодо міського планування в певній громаді, щоб забезпечити їхню доступність для громадськості та призвести до їхнього обговорення. Як вбачається з наданих копій статей та інших публікацій, навіть після отримання відмов вона проаналізувала їх і поширила свої висновки, а саме, стосовно браку прозорості і чіткості у зв’язку з генеральними планами.

 

Суд також зазначає, що сам характер запитуваної інформації, зокрема її зв’язок з розподілом, поточним і майбутнім використанням землі для міського планування, а також суспільний інтерес у ній, та роль заявниці як ГО, яка займається питаннями, пов’язаними з демократичним врядуванням і правами людини, що не оскаржувалося Урядом, досить чітко пояснювало мету запитів.

 

Отже, Суд не має сумнівів, що запитувана ГО-заявницею інформація була необхідною для реалізації нею свого права отримувати та поширювати інформацію з питань, що становлять суспільний інтерес у межах її діяльності, і відмова в доступі до такої інформації становила втручання у її права за статтею 10 Конвенції, тому ця стаття є застосовною

Отже, було порушено статтю 10 Конвенції.

 

 

 

 

 

 

3. Рішення Європейського суду з прав людини від 11.01.2024 (Справа «Григоров проти України» (Заява № 44442/13)

 

 

Заява стосується скарги заявника на те, що він пропустив строк для подання апеляційної скарги у зв’язку з невчасним отриманням ним постанови суду першої інстанції (пункт 1 статті 6 Конвенції).

 

09 листопада 2012 року у присутності заявника Київський районний суд міста Харкова проголосив постанову, якою визнав заявника винним у вчиненні порушення правил безпеки дорожнього руху. Цією ж постановою суд закрив справу щодо заявника у зв’язку із закінченням строку для притягнення до адміністративної відповідальності. Постанова могла бути оскаржена в апеляційному порядку протягом встановленого законодавством десятиденного строку з дня проголошення постанови. Заявнику не надали копію повного тексту постанови, попри його клопотання.

28 листопада 2012 року заявник отримав копію повного тексту рішення.

05 грудня 2012 року захисник заявника подав апеляційну скаргу на постанову від 09 листопада 2012 року.

13 грудня 2012 року Апеляційний суд Харківської області відмовився розглядати апеляційну скаргу, оскільки її було подано після закінчення встановленого законодавством строку. Суд зазначив, що відповідно до законодавства апеляційна скарга мала бути подана протягом десяти днів після проголошення постанови, навіть якщо копія оскаржуваної постанови була отримана заявником лише 28 листопада 2012 року.

11 січня 2013 року заявник подав власну апеляційну скаргу на постанову від 09 листопада 2012 року. 06 березня 2013 року Апеляційний суд Харківської області залишив без розгляду апеляційну скаргу заявника, як подану поза встановленим строком. Суд також зазначив, що заявник не навів причин для подання апеляційної скарги 11 січня 2013 року, попри отримання ним копії повного тексту постанови ще 28 листопада 2012 року.

Заявник скаржився на те, що він не мав доступу до суду, оскільки апеляційний суд відмовився розглядати його апеляційну скаргу (пункт 1 статті 6 Конвенції).

 

 

Уряд стверджував, що скарга була явно необґрунтованою. Він зазначив, що заявник знав про строк, протягом якого могла бути подана апеляційна скарга, і був присутній під час засідання 09 листопада 2012 року, коли постанова була проголошена. Таким чином, він мав можливість подати апеляційну скаргу протягом встановленого строку ще до того, як отримав копію повного тексту постанови. Заявник підтримав свою скаргу, зазначивши, що він не мав можливості подати апеляційну скаргу до отримання ним копії повного тексту постанови.

 

 

Суд вважає, що не можна було очікувати подання заявником апеляційної скарги до того, як він отримав та ознайомився з повним текстом постанови суду першої інстанції від 09 листопада 2012 року. Оперативно не вручивши заявнику постанову суду першої інстанції, органи державної влади позбавили його можливості подати апеляційну скаргу у встановлений строк. Суд також вказує, що в українському законодавстві відсутнє положення, яке було би винятком з правила і встановлювало десятиденний строк для подання апеляційної скарги, незалежно від причин, вказаних стороною для виправдання подання такої скарги із запізненням.

Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

 

 

 

 

 

 

4. Рішення Європейського суду з прав людини від 11.01.2024 Справа «Цеге фон Мантейфель проти України» (Заява № 29804/16)

 

 

Заява, подана за статтями 5, 34 і 38 Конвенції, стосується примусового психіатричного лікування заявниці, яка страждає від параноїдальної форми шизофренії, застосованого до неї згідно з постановою суду у кримінальному провадженні щодо неї за обвинуваченням у вчиненні умисного вбивства.

 

 

Суди не розглядали подальші скарги заявниці на ухвали судів або її клопотання про звільнення, оскільки згідно з відповідним законодавством вона не мала locus standi для подання скарг чи ініціювання перегляду законності продовження строку її тримання у лікарні. Лікарня відмовила у задоволенні клопотань про негайне звільнення, поданих матір’ю заявниці та її захисником після 19 лютого 2017 року, у зв’язку з відсутністю судового рішення про її звільнення.

 

Остаточною постановою від 19 червня 2019 року Верховний Суд частково задовольнив цивільний позов, поданий заявницею проти лікарні у серпні 2017 року, і визнав, що за відсутності будь-якого подальшого рішення про продовження строку її тримання, тривале перебування заявниці у лікарні після 19 лютого 2017 року, тобто після закінчення шестимісячного періоду з моменту постановлення ухвали суду від 19 серпня 2016 року, не мало жодних законних підстав. Зокрема, суд зазначив, що вказівка у Законі України «Про психіатричну допомогу» щодо того, що продовження застосування примусового заходу медичного характеру мало здійснюватися кожного разу на період, який не мав перевищувати шість місяців, була гарантією проти незаконного тримання особи. Верховний Суд зобов’язав Дніпровський апеляційний суд (далі - апеляційний суд) ухвалити рішення щодо розміру відшкодування, яке мало бути присуджене заявниці.

 

Заявниця скаржилася на те, що її тримання після 19 лютого 2017 року було незаконним і згідно з національним законодавством протягом усього строку перебування у психіатричній лікарні вона не мала права оскаржувати законність такого тримання, вимагати свого звільнення чи отримати відшкодування. Вона посилалася на пункти 1, 4 та 5 статті 5 і статтю 46 Конвенції, зазначивши, що проблема розкривала структурні та системні недоліки у національній правовій системі. Суд вважає, що ці скарги мають розглядатися виключно за статтею 5 Конвенції.

 

Уряд стверджував, що заявниця не була потерпілою від стверджуваного порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, оскільки національні органи влади чітко визнали, що її тримання протягом відповідного періоду не відповідало національному законодавству, і надали їй відшкодування.

 

 

Суд зазначає, що національні суди визнали примусову госпіталізацію заявниці після 19 лютого 2017 року незаконною та присудили їй відшкодування у розмірі 30 000 грн, що на той момент відповідало 1 000 євро. Хоча присуджена сума є меншою, ніж відшкодування, яке Суд зазвичай присуджує у подібних справах (див. щодо України рішення у справі «М. проти України» (M. v. Ukraine), заява № 2452/04, від 19 квітня 2012 року), в якій Суд присудив 12 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди за порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з трьома періодами госпіталізації, які тривали приблизно два-три місяці кожен), Суд зауважує, що заявниця не оскаржувала розмір відшкодування шляхом подання апеляційної чи касаційної скарг та не надала Суду пояснень, чому не зробила цього. Тому вона не може скаржитися до Суду у зв’язку з цим питанням.

 

Однак за відсутності доказів, що присуджена сума була сплачена заявниці, Суд вважає, що заявниця все ще може вважатися потерпілою від порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з її триманням після 19 лютого 2017 року, та погоджується з висновками національних судів, що її перебування в лікарні протягом цього періоду було незаконним (див., mutatis mutandis, рішення у справі «І.Н. проти України» (I.N. v. Ukraine), заява № 28472/08, пункти 85-88, від 23 червня 2016 року).

Отже, у справі заявниці було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

 

 

 

 

 

 

5. Рішення Європейського суду з прав людини від 11.01.2024 (Справа «Шмакова проти України» (Заява № 70445/13)

 

 

Справа стосується позбавлення заявниці права власності на земельну ділянку за результатами провадження, ініційованого прокурором з метою повернення цієї земельної ділянки заводу, який перебуває у державній власності, як стверджується, всупереч статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

 

 

25 лютого 2009 року Бердянська міська рада (далі - міська рада) безоплатно передала заявниці земельну ділянку для індивідуального будівництва. Це було зроблено відповідно до статті 40 Земельного кодексу України, яка передбачала порядок безоплатного передання у власність земельних ділянок на території міста для індивідуального будівництва. 14 квітня 2009 року заявниця отримала від держави акт на право власності на свою земельну ділянку. Вона почала будівництво житлового будинку на земельній ділянці, яке закінчилося до кінця 2012 року.

 

У невстановлену дату в середині 2011 року місцевий прокурор, діючи в інтересах держави, подав позов проти міської ради, вимагаючи визнати недійсним рішення від 25 лютого 2009 року. Він стверджував, що спірна земельна ділянка була частиною землі, наданої у постійне користування місцевому державному промисловому підприємству «Заводу «Прилив»» (далі - завод) для будівництва школи та дитячого садка, і, таким чином, не могла бути передана іншим особам. Паралельно один із посадових осіб ради, працівник управління земельних ресурсів, був притягнутий до кримінальної відповідальності та визнаний винним у зловживанні службовим становищем під час виділення земельних ділянок; зрештою його звільнили від кримінальної відповідальності на підставі Закону України «Про амністію».

 

Під час першого розгляду справи суди нижчих інстанцій ухвалили рішення не на користь прокурора. Вони встановили, що, оскільки у 1998 році завод реорганізували у відкрите акціонерне товариство (при цьому він залишився у державній власності), він не міг вважатися таким, що зберіг право підприємства-попередника на користування землею, і повинен був повторно звернутися для отримання такого права. Суди також зазначили, що відповідна земельна ділянка жодним чином не використовувалася заводом.

 

08 серпня 2012 року відповідно до рішення Вищого господарського суду України про перевірку обставин і правових наслідків реорганізації заводу Господарський суд Запорізької області задовольнив позов прокурора та скасував рішення ради від 25 лютого 2009 року. Він встановив, що завод був «перереєстрований», а не «ліквідований», і, таким чином, він зберіг права, що належали його попереднику, у тому числі право постійного користування спірною земельною ділянкою. Суд також зазначив, що державний акт від 1994 року, яким встановлювалося право заводу на постійне користування земельною ділянкою, не був скасований і залишався чинним. Отже, виділення земельної ділянки заявниці порушило права заводу.

 

На підставі зазначених фактів прокурор звернувся з позовом проти заявниці, вимагаючи визнання її права власності недійсним і повернення спірної ділянки у власність заводу.

 

01 липня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою заявниці на рішення судів нижчих інстанцій, якими було задоволено позов прокурора. Посилаючись на рішення від 08 серпня 2012 року, суди дійшли висновку, що члени ради перевищили свої повноваження під час виділення спірної земельної ділянки заявниці. Суди також посилалися на частину третю статті 388 Цивільного кодексу України, яка давала право законному власнику майна витребувати його у добросовісного набувача безоплатно.

 

 

Заявниця скаржилася на те, що її незаконно позбавили її майна, оскільки після реорганізації завод не міг зберегти своє право на постійне користування земельною ділянкою, наданою його попереднику, і таке позбавлення майна не переслідувало жодної законної мети та було непропорційним.

 

 

Уряд не заперечував, що відповідна земельна ділянка становила «майно» для цілей статті 1 Першого протоколу до Конвенції і, таким чином, скасування права власності заявниці на неї було позбавленням майна у розумінні цього положення.

 

 

Суд повторює, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов’язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника. У контексті скасування помилково наданих майнових прав принцип «належного урядування» може покладати на органи державної влади обов’язок діяти оперативно у виправленні їхньої помилки, а також потребувати виплати адекватної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім добросовісним власникам (див., наприклад, згадане рішення у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), пункт 45 з подальшими посиланнями).

 

У цій справі заявниця добросовісно отримала земельну ділянку, не підозрюючи, що міська рада могла перевищити свої повноваження, погоджуючи таке виділення. Пізніше заявниця отримала всі необхідні документи та дозволи й, зрештою, свідоцтво про право власності на будинок, побудований нею на цій земельній ділянці, наданій тим же органом, міською радою, яка ухвалила рішення про виділення земельної ділянки спочатку заводу у 1994 році, а потім, у 2009 році, заявниці. У зв’язку з цим Суд зазначає, що хоча Уряд посилався на визнання одного з працівників управління земельних ресурсів міської ради винним у зловживанні службовим становищем у питаннях виділення землі, він не стверджував, що це мало який-небудь стосунок до ситуації заявниці чи що заявниця була якимось чином до цього причетна. У будь-якому випадку цей аргумент не впливає на відповідальність міської ради як органу державної влади.

 

 

Крім того, Суд зазначає, що право заводу на постійне користування земельною ділянкою було визнано таким, що припинило свою дію, рішенням міської ради від 30 травня 2012 року (копію якого надала заявниця, див. пункт 8) на тій підставі, що завод не платив земельний податок. За відсутності копій зауважень сторін до національних судів Суд не може встановити, чи було це рішення, яке не згадується в рішеннях національних судів, відоме їм, аби вони свідомо ухвалили рішення про скасування права власності заявниці. Однак це потенційно могло бути важливим фактором для них у досягненні своїх висновків, і міська рада, як сторона у провадженні, мала повідомити про це суди.

 

Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

 

 

 

 

 

 

6. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційною скаргою Атаманчука Василя Івановича щодо відповідності Конституції України (конституційності) приписів статті 2 Закону України „Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи“ від 8 липня 2011 року № 3668-VI, першого речення частини третьої статті 67 Закону України „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи“ від 28 лютого 1991 року № 796-XII (щодо гарантованого рівня соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи) Справа № 3-123/2023(229/23)

 

 

Атаманчук В.І. звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням перевірити на відповідність Конституції України (конституційність) приписи статті 2 Закону України „Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи“ від 8 липня 2011 року № 3668-VI зі змінами (далі - Закон № 3668-VI), першого речення частини третьої статті 67 Закону України „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи“ від 28 лютого 1991 року № 796-XII зі змінами (далі - Закон № 796-XII).

 

На думку суб’єкта права на конституційну скаргу, припис статті 2 Закону № 3668-VI, що поширює свою дію на Закон № 796-XII, а також припис першого речення частини третьої статті 67 Закону № 796-XII є такими, що не відповідають статтям 3, 8, частині першій статті 9, статті 16, частині п’ятій статті 17, статті 22, частинам першій, другій, четвертій, сьомій статті 41, частині першій статті 50, статті 56, частині першій статті 58, частині першій статті 65 Конституції України.

 

Відповідно до припису статті 2 Закону № 3668-VI, що його оспорює Атаманчук В.І., «максимальний розмір пенсії (крім пенсійних виплат, що здійснюються з Накопичувального пенсійного фонду) <…> (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною), призначених (перерахованих) відповідно до <…> законів України <…> „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи“ <…> не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність».

 

У рішенні Суд наголосив, що згідно з частиною третьою статті 22 Конституції України законодавцю не дозволено звужувати зміст та обсяг наявних прав і свобод під час ухвалення нових законів або внесення змін до чинних законів.

 

Досліджуючи питання відповідності оспорюваних приписів Закону № 3668-VI, Закону № 796-XII частині третій статті 22 Конституції України, Конституційний Суд України керується, зокрема, своєю юридичною позицією, викладеною в Рішенні від 22 травня 2018 року № 5-р/2018, за якою зі змісту приписів частини третьої статті 22 Конституції України випливає заборона ухвалювати нові закони або вносити зміни до чинних законів, що звужують зміст та обсяг наявних конституційних прав і свобод людини, „якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності“ (абзац десятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

 

На підставі викладеного Конституційний Суд України дійшов висновку, що запроваджене обмеження максимального розміру пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, установлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, призвело до порушення сутності конституційних гарантій щодо забезпечення соціального захисту цих осіб, що є порушенням зобов’язань держави, які випливають зі змісту статей 3, 16, 50 Конституції України в їх взаємозв’язку.

 

Зважаючи на те, що пенсію Атаманчуку В.І. призначено відповідно до частини першої статті 54 Закону № 796-XII у редакції, яка не допускала будь-якого обмеження максимального розміру пенсії, а приписом першого речення частини третьої статті 67 Закону № 796-XII у редакції, чинній на час призначення пенсії, було гарантовано щорічне підвищення пенсії без обмеження її максимального розміру, суб’єкт права на конституційну скаргу мав усі підстави розраховувати на стабільність законодавства. Якраз відтоді в нього виникли правомірні сподівання, що право на встановлений йому рівень соціального захисту є гарантованим. Унаслідок подальших дій законодавця цю гарантію скасовано: Атаманчука В.І. позбавлено права на отримання пенсії без обмеження її максимального розміру, що становило втручання у право власності та спричинило виникнення у суб’єкта права на конституційну скаргу відчуття краху правомірних сподівань.

 

Наведене дає підстави вважати, що приписи статті 2 Закону № 3668-VI у частині вимог щодо обмеження максимального розміру пенсії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, що на них поширюється дія Закону № 796-XII, першого речення частини третьої статті 67 Закону № 796-XII суперечать вимогам частин першої, другої статті 8, частини першої статті 41 Конституції України.

 

 

 

 

 

 

7. Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо забезпечення поетапного впровадження Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи

 

 

(Закон України від 23.02.2024  № 3604-IX., чинність з 16.03.2024 року)

 

 

у частині першій статті 73: доповнено пунктом 2-1 такого змісту:

 

Секретар судового засідання:

"2-1) перевіряє, хто з учасників кримінального провадження, інших осіб, за клопотанням або скаргою яких у випадках, передбачених цим Кодексом, здійснюється судове провадження, бере участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів";

 

 

у статті 107:

частину третю доповнено реченням такого змісту: "Фіксування за допомогою технічних засобів кримінального провадження під час розгляду питань слідчим суддею та в суді під час судового провадження здійснюється в порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті";

 

 

частину першу статті 135 доповнено абзацом другим такого змісту:

 

"У разі якщо особа подала письмову заяву про здійснення виклику в конкретному кримінальному провадженні з використанням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи та/або її окремої підсистеми (модуля), то за наявності технічної можливості така особа викликається шляхом надсилання їй текстових повідомлень у порядку, визначеному Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування окремих підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи";

 

 

частину першу статті 136 доповнено абзацом другим такого змісту:

 

"У разі якщо особа подала письмову заяву на одержання повісток про виклик у конкретному кримінальному провадженні з використанням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи та/або її окремої підсистеми (модуля), днем вручення повістки про виклик до слідчого судді, суду є день отримання судом повідомлення про доставлення повістки про виклик до слідчого судді, суду на офіційну електронну адресу особи";

 

 

статтю 330 доповнено частиною п’ятою такого змісту:

 

"5. У разі порушення порядку або невиконання розпоряджень головуючого у судовому засіданні, яке здійснюється в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів, до учасників кримінального провадження, інших осіб, за клопотанням або скаргою яких у випадках, передбачених цим Кодексом, здійснюється судове провадження, та інших осіб, присутніх у судовому засіданні, застосовується попередження, а в разі повторного вчинення таких дій суд має право постановити ухвалу про накладення грошового стягнення в порядку, передбаченому главою 12 цього Кодексу";

 

 

у статті 336:

частину першу доповнено пунктом 4-1 такого змісту:

 

Судове провадження може здійснюватися у режимі відеоконференції під час трансляції з іншого приміщення, у тому числі яке знаходиться поза межами приміщення суду (дистанційне судове провадження), у разі:

 

"4-1) введення воєнного стану або під час карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України";

 

 

статтю 345 доповнено частиною третьою такого змісту:

 

"3. У разі участі особи в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів пам’ятка про її права та обов’язки, передбачені цим Кодексом, надсилається такій особі завчасно разом з її викликом у судове засідання. Під час судового засідання головуючий з’ясовує, чи зрозумілі такій особі права та обов’язки, і у разі необхідності роз’яснює їх";

 

 

 

 

 

 

8. Про внесення змін до порядків, затверджених постановами Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 р. № 1127 та від 16 червня 2021 р. № 637

 

 

(Постанова Кабінету Міністрів України від 1 березня 2024 р. № 239, чинність з 12.03.2024 року)

 

 

У Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 р. № 1127:

 

пункт 48 після абзацу п’ятого доповнено новим абзацом такого змісту:

 

Для державної реєстрації права власності у зв’язку з передачею майна у власність юридичної особи як внесок (внесення майна до статутного (складеного) капіталу (статутного фонду), вступні, членські та цільові внески членів кооперативу тощо) подаються:

 

“5) протокол проведення перевірки набувача земельної ділянки сільськогосподарського призначення (у разі передачі земельної ділянки сільськогосподарського призначення).”.

 

 

У Порядку здійснення перевірки відповідності набувача або власника земельної ділянки сільськогосподарського призначення вимогам, визначеним статтею 130 Земельного кодексу України, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 2021 р. № 637:

 

абзац другий пункту 3 замінено абзацами такого змісту:

 

“Перевірка набувача проводиться до:

 

посвідчення нотаріусом правочину про відчуження земельної ділянки сільськогосподарського призначення;

 

засвідчення нотаріусом справжності підпису на акті приймання-передачі або іншому документі, що підтверджує факт передачі земельної ділянки сільськогосподарського призначення у власність:

- юридичної особи як внесок (внесення майна до статутного (складеного) капіталу (статутного фонду), вступні, членські та цільові внески членів кооперативу тощо);

- фізичної або юридичної особи у результаті припинення (ліквідації чи реорганізації) юридичної особи або виділу з неї нової юридичної особи.”.

 

 

 

 

 

 

9. Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законів України щодо вдосконалення онлайн-комунікації з платниками податків та уточнення окремих положень законодавства

 

 

(Закон України від 23.02.2024  № 3603-IX, чинність з 16.03.2024 року)

 

 

Внесено до Податкового кодексу України такі зміни:

 

 

Пункт 12.3 статті 12 доповнено новими абзацами такого змісту:

 

"Рішення органів, зазначених у частині третій статті 33 Кодексу цивільного захисту населення (крім керівників суб’єктів господарювання), про обов’язкову евакуацію населення є підставою для обов’язкового прийняття відповідним органом місцевого самоврядування або військовою адміністрацією чи військово-цивільною адміністрацією (на територіях, де тимчасово не здійснюють свої повноваження відповідні сільські, селищні, міські ради) в межах територій, щодо яких прийнято рішення про обов’язкову евакуацію населення, рішень про встановлення податкових пільг зі сплати плати за землю (земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності) та податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, для фізичних та юридичних осіб.

 

 

Абзаци чотирнадцятий - дев’ятнадцятий пункту 42-1.2 статті 42-1 замінено п’ятьма новими абзацами такого змісту:

 

Електронний кабінет забезпечує можливість реалізації платниками податків прав та обов’язків, визначених цим Кодексом та іншими законами, контроль за дотриманням яких покладено на контролюючі органи, та нормативно-правовими актами, прийнятими на підставі та на виконання цього Кодексу та інших законів, контроль за дотриманням яких покладено на контролюючі органи, в тому числі, шляхом:

 

"отримання платником податків інформації (повідомлення) про взаємодію у режимі відеоконференції з контролюючим органом, визначеним підпунктом 41.1.1 пункту 41.1 статті 41 цього Кодексу, у випадках, передбачених цим Кодексом;

 

забезпечення можливості адміністративного оскарження рішень контролюючих органів, у тому числі подання заперечень на акт або довідку, якими оформлені результати перевірки, подання скарги на податкове повідомлення-рішення або інше рішення, дію або бездіяльність контролюючого органу чи посадової особи контролюючого органу тощо;

 

інформування про статус контрагентів за публічно доступними даними інформаційних ресурсів центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, інших реєстрів та баз даних, які ведуться згідно з цим Кодексом, включаючи надання інформації про контрагентів платника податків, щодо яких прийнято рішення про ліквідацію юридичної особи, про анулювання реєстрації платника податку на додану вартість або яких притягнуто до відповідальності за порушення законів з питань оподаткування (виключно після остаточного узгодження санкцій та зобов’язань)

 

взяття на облік, внесення змін до облікових відомостей (включаючи, але не обмежуючись, внесення або зміну інформації про осіб, які мають право підписувати податкову звітність, та кваліфікованих сертифікатів відкритих ключів кваліфікованих електронних підписів та/або печаток (за наявності), зняття з обліку, переходу на спеціальні режими оподаткування та інших реєстраційних дій;

 

подання звернень та інших документів для отримання ліцензій".

 

 

У статті 56: абзац четвертий пункту 56.3 викладено в такій редакції:

 

"Скарги на рішення територіальних органів центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, подаються до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику. У скарзі платник податків має право заявити про своє бажання бути присутнім особисто або через свого представника при розгляді скарги, у тому числі в режимі відеоконференції, а контролюючий орган зобов’язаний повідомити такого платника податків про дату, час та місце/спосіб розгляду скарги не пізніше ніж за п’ять календарних днів до дати розгляду такої скарги. Інформація (повідомлення) про розгляд контролюючим органом матеріалів скарги у режимі відеоконференції надсилається платнику податків в електронному вигляді в електронний кабінет. Відсутність платника податків (його представника), повідомленого в передбаченому цим пунктом порядку про дату, час та місце/спосіб розгляду скарги (у тому числі у режимі відеоконференції), не є перешкодою для розгляду скарги";

 

 

пункт 56.23.3 викладено в такій редакції:

 

56.23.3. скарга на рішення, передбачені цим пунктом, розглядається в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, комісією центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, протягом:

10 календарних днів, наступних за днем отримання такої скарги, якщо платник податків, який подав скаргу, не виявив бажання взяти участь у розгляді скарги;

30 календарних днів, наступних за днем отримання такої скарги, якщо платник податків, який подав скаргу, виявив бажання взяти участь у розгляді скарги.

Термін розгляду скарги не може бути продовжений;

 

 

У статті 86: у пункті 86.7: підпункт 86.7.2 викладено в такій редакції:

 

"86.7.2. У разі отримання від платника податків у визначеному цим пунктом порядку заперечень до акта перевірки та/або додаткових документів і пояснень контролюючий орган зобов’язаний повідомити платника податків про дату, час та місце/спосіб розгляду матеріалів перевірки, у тому числі в режимі відеоконференції. Таке повідомлення надсилається платнику податків протягом двох робочих днів з дня отримання від нього заперечень та/або додаткових документів і пояснень, але не пізніше ніж за чотири робочі дні до дня їх розгляду. Інформація (повідомлення) про розгляд контролюючим органом, визначеним підпунктом 41.1.1 пункту 41.1 статті 41 цього Кодексу, матеріалів перевірки в режимі відеоконференції надсилається платнику податків в електронному вигляді в електронний кабінет";

 

 

У пункті 69 підрозділу 10 розділу XX "Перехідні положення":

 

доповнено підпунктом 69.14-1 такого змісту:

 

"69.14-1. Не нараховується та не сплачується плата за землю (земельний податок та орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності) за земельні ділянки, на яких розташовані об’єкти житлової та/або нежитлової нерухомості, знищені внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України, дані про знищення яких та дані про земельні ділянки, на яких були розташовані зазначені об’єкти нерухомого майна, внесені до Державного реєстру майна, пошкодженого та знищеного внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України (далі - Реєстр майна), в межах площ (земельних ділянок), визначених цим підпунктом.

 

Площі земельних ділянок, на які поширюється дія цього підпункту, обмежуються:

для фізичних осіб - власників знищених об’єктів житлової нерухомості:

у селах - не більш як 0,25 гектара,

у селищах - не більш як 0,15 гектара,

у містах - не більш як 0,1 гектара;

 

для фізичних та юридичних осіб - власників знищених об’єктів нежитлової нерухомості та юридичних осіб - власників знищених об’єктів житлової нерухомості:

 

100 відсотків площі земельної ділянки - у разі якщо загальна площа знищеного об’єкта житлової або нежитлової нерухомості дорівнює або перевищує одну третину загальної площі земельної ділянки, на якій був розташований такий зруйнований об’єкт нерухомого майна;

 

50 відсотків площі земельної ділянки - у разі якщо загальна площа знищеного об’єкта житлової або нежитлової нерухомості не перевищує одну третину загальної площі земельної ділянки, на якій був розташований такий зруйнований об’єкт нерухомого майна.

 

Плата за землю за земельні ділянки, на яких розташовані об’єкти житлової та/або нежитлової нерухомості, знищені внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України, не нараховується і не сплачується за період починаючи з першого числа місяця, на який припадає дата знищення нерухомого майна, згідно з Реєстром майна, до останнього числа місяця, у якому зареєстровано речове право на новозбудований на такій земельній ділянці об’єкт житлової та/або нежитлової нерухомості в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяження, або до останнього числа місяця, в якому припинено або скасовано воєнний стан в Україні, але не пізніше ніж до 1 січня 2026 року.

 

Платники плати за землю, які до дати набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законів України щодо вдосконалення онлайн-комунікації з платниками податків та уточнення окремих положень законодавства" відповідно до пункту 286.2 статті 286 цього Кодексу задекларували податкові зобов’язання з плати за землю за земельні ділянки, визначені цим підпунктом, мають право відкоригувати нараховані податкові зобов’язання з плати за землю за період починаючи з першого числа місяця, на який припадає дата знищення нерухомого майна, згідно з Реєстром майна, шляхом подання в порядку, визначеному цим Кодексом, уточнюючих податкових декларацій.

 

Складені, надіслані (вручені) податкові повідомлення-рішення про сплату плати за землю за земельні ділянки, визначені цим підпунктом, підлягають скасуванню (відкликанню), а грошові зобов’язання та податковий борг, визначені контролюючим органом по платі за землю, - анулюванню.

 

 

Надмірно сплачені суми плати за землю, що виникли внаслідок скасування (відкликання) податкових повідомлень-рішень, підлягають зарахуванню виключно в рахунок майбутніх платежів з цього податку, крім випадків:

 

якщо у такого платника наявний податковий борг з плати за землю - надміру сплачені суми зараховуються в рахунок погашення такого боргу;

 

якщо обов’язок внесення плати перейшов до іншого суб’єкта з підстав, передбачених статтею 120 Земельного кодексу України щодо зміни власника об’єкта нерухомого майна, - сума внесеної плати за зверненням попереднього користувача зараховується в рахунок майбутніх платежів з плати за землю нового користувача такої земельної ділянки, за умови відшкодування новим користувачем земельної ділянки, який придбав нерухоме майно, попередньому користувачу суми внесеної ним до бюджетів плати за висновком контролюючого органу про таку суму".

 

 

 

 

 

 

10. Про внесення змін до Порядку надання фінансової державної підтримки суб’єктам підприємництва

 

 

(Постанова Кабінету Міністрів України від 22 березня 2024 р. № 316, чинність з 26.03.2024 року)

 

 

Підпункт 4 пункту 9 викладено в такій редакції:

 

“4) підтримка суб’єктів підприємництва, виробничі потужності яких станом на 24 лютого 2022 р. було розміщено на територіях активних бойових дій (для яких не визначена дата завершення бойових дій), територіях активних бойових дій, на яких функціонують державні електронні інформаційні ресурси (для яких не визначена дата завершення бойових дій), і тимчасово окупованих Російською Федерацією територіях України (для яких не визначена дата завершення тимчасової окупації), що включені до переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженого Мінреінтеграції, на дату укладання або пролонгації кредитного договору шляхом пролонгації діючих кредитів, наданих для фінансування оборотного капіталу згідно із цим Порядком;”.

 

В абзаці четвертому пункту 12 слова і цифри “на строк до 12 місяців” замінено словами і цифрами “не пізніше ніж до 31 грудня 2025 р.”, а слова “, загальний строк якого не може перевищувати чотирьох років” виключити.

 

Максимальний строк кредитування за кредитами, за якими надається державна підтримка, не перевищує трьох років - на фінансування оборотного капіталу з можливістю пролонгації кредиту не пізніше ніж до 31 грудня 2025 р. за напрямом, визначеним підпунктом 4 пункту 9 цього Порядку;

 

 

 

 

 

 

11. Про затвердження Змін до Правил зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці

 

 

(Постанова Правління Національного банку України від 18 березня 2024 року № 33, чинність з 20.03.2024 року)

 

 

У главі 3: пункт 14 викладено в такій редакції:

 

“14. Банки, за запитом уповноважених державних органів та осіб, визначених у частині першій статті 62 Закону про банки, надають у паперовому або електронному вигляді згідно з вимогами, викладеними в додатку до цих Правил, інформацію щодо банківських рахунків клієнтів та операцій, проведених на користь чи за дорученням клієнта, серед яких, операції без відкриття рахунків, а саме відомості на конкретно визначену дату або за конкретний проміжок часу та стосовно конкретної юридичної або фізичної особи, фізичної особи-підприємця про:

 

1) наявність рахунків;

2) номери рахунків;

3) інформацію про унікальні ідентифікатори та/або номери емісійних платіжних інструментів;

4) залишок коштів на рахунках;

5) операції списання з рахунків та/або зарахування на рахунки;

6) призначення платежу;

7) ідентифікаційні дані контрагента (для фізичних осіб - прізвище, власне ім’я та по батькові, реєстраційний номер облікової картки платника податків України; для юридичних осіб - повне найменування, ідентифікаційний код за ЄДРПОУ);

8) номер рахунку контрагента;

9) інформацію про унікальні ідентифікатори та/або номери емісійних платіжних інструментів контрагента;

10) єдиний ідентифікатор Національного банку України (далі - код ID НБУ) надавача платіжних послуг контрагента;

11) найменування надавача платіжних послуг контрагента.”;

 

 

 

 

 

 

12. Про внесення змін до Положення про порядок обліку, зберігання, списання та використання військового майна у Збройних Силах

 

 

(Постанова Кабінету Міністрів України від 12 березня 2024 р. № 287, чинність з 21.03.2024 року)

 

 

Доповнено Положення пунктом 22-1 такого змісту:

 

“22-1. Єдиний акт списання військового майна у 30-денний строк подається командиром (начальником) військової частини на затвердження відповідній посадовій особі за підпорядкованістю.

 

Така посадова особа у 20-денний строк з дня надходження єдиного акта списання приймає рішення про його затвердження або повертає на доопрацювання.

 

Строк перегляду рішення відповідної посадової особи про відмову у затвердженні єдиного акта списання після усунення недоліків і повторного подання на розгляд не може перевищувати 15 днів.”.

 

 

Абзац одинадцятий пункту 23 викладено в такій редакції:

 

За результатами своєї роботи комісією складаються і подаються на затвердження відповідні акти, на підставі яких здійснюється списання військового майна.”.

 

 

 

 

 

 

13. Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 25 серпня 1998 р. № 1340

 

 

(Постанова Кабінету Міністрів України від 8 березня 2024 р. № 260, чинність з 12.03.2024 року)

 

 

У Порядку обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним, затвердженому зазначеною постановою:

 

 

у пункті 1:

 

доповнено пункт підпунктом 16 такого змісту:

 

“16) речові докази (крім документів) вартістю до 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, які відповідно до кримінального процесуального законодавства передаються відповідними особами Національної поліції, СБУ, Державного бюро розслідувань, БЕБ, Національного антикорупційного бюро для реалізації, технологічної переробки або знищення.”;

 

 

доповнено Порядок пунктом 8-1 такого змісту:

 

“8-1. У разі передачі для реалізації майна, зазначеного у підпункті 16 пункту 1 цього Порядку, яке перебуває на митній території України під митним контролем та за яке не були сплачені митні платежі, до його вартості, визначеної на підставі звіту про його оцінку, включається сума митних платежів, що підлягали б сплаті при випуску такого майна у вільний обіг на митній території України.

 

Держмитслужба не пізніше трьох робочих днів з дня отримання запиту від відповідного органу надає доручення митниці, що здійснює контроль за такими товарами, транспортними засобами комерційного призначення, здійснити розрахунок загальної суми митних платежів, які підлягають сплаті, з одночасним інформуванням зазначеного органу про таке доручення.

 

Відповідна митниця не пізніше 15 календарних днів, а для товарів, що швидко псуються або мають обмежений строк зберігання, - не пізніше п’яти календарних днів з дня отримання доручення, зазначеного в абзаці другому цього пункту, надсилає до відповідного органу довідку про загальну суму митних платежів, що підлягали б сплаті при випуску таких товарів, транспортних засобів комерційного призначення у вільний обіг на митній території України.

 

 

До довідки, зазначеної в абзаці третьому цього пункту, вносяться такі відомості:

назва митниці, що склала довідку;

прізвище, ім’я, по батькові (за наявності), посада осіб, які заповнили та підписали довідку;

номер і дата складення запиту відповідного органу;

найменування та стислий опис товарів, транспортних засобів комерційного призначення, зокрема кількість, одиниця виміру, код згідно з УКТ ЗЕД;

дані про нарахування митних платежів (база оподаткування, ставки та суми митних платежів, спосіб і особливості їх нарахування, офіційний курс валюти України до іноземної валюти, встановлений Національним банком);

реквізити рахунків для перерахування сум митних платежів після реалізації товарів, транспортних засобів комерційного призначення.”.

 

 

 

 

 

 

14. Про лобіювання

 

 

(Закон України від 23.02.2024  № 3606-IX, чинність з 01.01.2025 року)

 

 

Цей Закон визначає правові засади лобіювання в Україні.

 

 

Лобіювання - діяльність, що здійснюється з метою впливу (спроби впливу) на об’єкт лобіювання в комерційних інтересах бенефіціара (за винагороду, що отримується прямо або опосередковано, та/або з оплатою фактичних витрат, необхідних для її здійснення) або у власних комерційних інтересах особи та стосується предмета лобіювання;

 

Об’єкт лобіювання - суб’єкт правотворчої діяльності (крім Українського народу на всеукраїнському референдумі, територіальної громади на місцевому референдумі) та/або суб’єкт правотворчої ініціативи;

 

 

Не може бути предметом лобіювання нормативно-правовий акт щодо:

1) оголошення загальної або часткової мобілізації;

2) введення в Україні або в окремих її місцевостях воєнного стану;

3) оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру;

4) використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань;

5) введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану;

6) оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації;

7) зміни території України;

8) амністії.

 

 

Суб’єктом лобіювання може бути:

1) фізична особа, яка має повну цивільну дієздатність;

2) юридична особа приватного права, зареєстрована за законодавством України;

3) іноземна юридична особа, яка має на території України своє представництво відповідно до Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність".

 

 

2. Особа набуває статусу суб’єкта лобіювання з дня внесення до Реєстру прозорості запису про її реєстрацію суб’єктом лобіювання.

 

3. Лобіювання від імені юридичної особи - суб’єкта лобіювання здійснюють фізичні особи, які перебувають з нею у трудових чи цивільно-правових відносинах та мають повну цивільну дієздатність.

 

 

 

 

 

 

15. Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення правового регулювання питань, пов’язаних із забороною відчуження об’єктів нерухомого майна, придбаних (у тому числі проінвестованих/профінансованих) з використанням житлового сертифіката на придбання об’єкта житлової нерухомості

 

 

(Закон України від 22.02.2024  № 3588-IX, чинність з 15.04.2024 року)

 

 

У Законі України "Про нотаріат":

 

частину п’ятнадцяту статті 8 викладено в такій редакції:

 

"Внесення нотаріусом у випадках, передбачених законодавством, інформації до Єдиного реєстру довіреностей, Спадкового реєстру та інших єдиних та державних реєстрів, що функціонують у системі Міністерства юстиції України, до Державного реєстру майна, пошкодженого та знищеного внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України, Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, не є порушенням нотаріальної таємниці";

 

 

пункт 9 частини першої статті 34 викладено в такій редакції:

 

"9) накладають та знімають заборону відчуження нерухомого майна (майнових прав на нерухоме майно), об’єктів незавершеного будівництва, майбутніх об’єктів нерухомості, права на які підлягають державній реєстрації, частки у праві власності на таке майно, а також у випадках, встановлених законодавством, - рухомого майна";

 

 

у статті 55:частину четверту викладено в такій редакції:

 

"У разі наявності заборони відчуження майна, обтяження його іпотекою договір про відчуження такого майна посвідчується за згодою кредитора, крім встановлених законом випадків, коли відчуження такого майна заборонено";

 

 

главу 10 викладено в такій редакції:

 

Стаття 73. Накладання заборони

 

Нотаріус накладає заборону відчуження нерухомого майна (майнових прав на нерухоме майно), об’єктів незавершеного будівництва, майбутніх об’єктів нерухомості, права на які підлягають державній реєстрації, частки у праві власності на таке майно:

 

при посвідченні договору довічного утримання (догляду), спадкового договору;

 

за зверненням органу опіки та піклування з метою захисту особистих і майнових прав та інтересів дитини, яка має право власності або проживає у жилому будинку, квартирі, іншому приміщенні, на відчуження якого накладається заборона;

 

при видачі свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно спадкоємцям фізичної особи, оголошеної померлою;

 

у разі смерті одного з подружжя, яке склало спільний заповіт подружжя;

 

при посвідченні договору про придбання об’єкта житлової нерухомості (у тому числі інвестування/фінансування його будівництва), земельної ділянки, на якій розташовано такий об’єкт, частки у праві власності на таке майно з використанням житлового сертифіката відповідно до частини сімнадцятої статті 8 Закону України "Про компенсацію за пошкодження та знищення окремих категорій об’єктів нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України, та Державний реєстр майна, пошкодженого та знищеного внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України";

 

в інших випадках, встановлених законодавством.

 

Нотаріус накладає заборону відчуження рухомого майна у випадках, встановлених законодавством.

 

 

 

Стаття 74. Зняття заборони

 

Нотаріус знімає заборону відчуження нерухомого майна (майнових прав на нерухоме майно), об’єктів незавершеного будівництва, майбутніх об’єктів нерухомості, права на які підлягають державній реєстрації, частки у праві власності на таке майно у зв’язку із:

 

повідомленням кредитора (позикодавця) про погашення позики (кредиту);

 

припиненням, розірванням іпотечного договору, договору застави, ренти, довічного утримання (догляду), спадкового договору, іншого договору, на підставі якого було накладено заборону відчуження;

 

смертю відчужувача за договором довічного утримання (догляду), спадковим договором або смертю другого з подружжя, що уклали спадковий договір;

 

смертю другого з подружжя, яке склало спільний заповіт подружжя;

 

відчуженням майна, переданого під виплату ренти;

 

спливом строку, на який накладено заборону відчуження;

 

рішенням суду;

 

судовим рішенням про скасування рішення суду про оголошення фізичної особи померлою, про скасування рішення суду про позбавлення батьків дитини батьківських прав або відібрання дитини без позбавлення батьківських прав;

 

зверненням органів опіки та піклування про усунення обставин, що обумовили накладення заборони відчуження майна дитини;

 

в інших випадках, встановлених законодавством.

 

Нотаріус знімає заборону відчуження рухомого майна у випадках, встановлених законодавством".

 

 

 

У Законі України "Про іпотеку":

 

у статті 5: абзац третій частини першої викладено в такій редакції:

 

"нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення, крім випадків, встановлених частиною дев’ятою цієї статті";

 

 

доповнено частиною десятою такого змісту:

 

"Предметом іпотеки може бути об’єкт житлової нерухомості (у тому числі той, що буде споруджений у майбутньому), земельна ділянка, на якій розташовано такий об’єкт, які придбаваються або інвестування/фінансування будівництва яких здійснюється з використанням житлового сертифіката на придбання об’єкта житлової нерухомості та за рахунок кредиту у випадку, передбаченому частиною сімнадцятою статті 8 Закону України "Про компенсацію за пошкодження та знищення окремих категорій об’єктів нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України, та Державний реєстр майна, пошкодженого та знищеного внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України", на які накладено заборону відчуження. Передання такого об’єкта в наступну іпотеку та його відчуження, крім звернення стягнення на нього відповідно до цього Закону, забороняється";

 

 

 

У Законі України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень":

 

 

у частині першій статті 2:

у пункті 3: доповнено новим абзацом такого змісту:

 

заявник: "спадкоємець або уповноважена ним особа - у разі подання документів для державної реєстрації прав, що належали спадкодавцеві";

 

 

у частині четвертій статті 24: пункти 1, 3 і 4 викладено в такій редакції:

 

Відмова в державній реєстрації прав з підстав, зазначених у частині першій цієї статті, не застосовується у разі:

 

"1) державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно на підставі рішення суду щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно або витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння";

 

"3) державної реєстрації права власності на нерухоме майно, що набувається у результаті його примусової реалізації відповідно до Закону України "Про виконавче провадження";

 

4) державної реєстрації обтяжень речових прав на нерухоме майно, об’єкт незавершеного будівництва, майбутній об’єкт нерухомості, крім випадків, передбачених цим пунктом.

 

 

Державна реєстрація іпотеки за наявності зареєстрованих інших обтяжень речових прав на нерухоме майно, об’єкт незавершеного будівництва, майбутній об’єкт нерухомості може проводитися виключно у разі, якщо такими обтяженнями є:

 

заборона відчуження, накладена відповідно до Закону України "Про компенсацію за пошкодження та знищення окремих категорій об’єктів нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України, та Державний реєстр майна, пошкодженого та знищеного внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України";

 

іпотека, заборона відчуження, накладена за відповідним іпотечним договором, - за наявності згоди іпотекодержателя за попереднім іпотечним договором на передачу майна в наступну іпотеку, крім випадків, встановлених Законом України "Про іпотеку";

 

 

абзац перший пункту 5 викладено в такій редакції:

 

"5) державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, об’єкт незавершеного будівництва, майбутній об’єкт нерухомості за наявності згоди іпотекодержателя (крім випадків, встановлених Законом України "Про іпотеку") або контролюючого органу (для податкової застави), у тому числі на відчуження або передачу на іншому речовому праві, поділ, об’єднання нерухомого майна або виділ частки з такого майна - у разі якщо обтяженням є іпотека, заборона відчуження, накладена у зв’язку з укладенням іпотечного договору, або податкова застава";

 

 

пункт 7 викладено в такій редакції:

 

"7) державної реєстрації права власності на нерухоме майно, об’єкт незавершеного будівництва, майбутній об’єкт нерухомості іпотекодержателем - фінансовою установою в порядку, передбаченому статтями 33-38 Закону України "Про іпотеку", за умови що інші обтяження (крім заборони відчуження, накладеної відповідно до Закону України "Про компенсацію за пошкодження та знищення окремих категорій об’єктів нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України, та Державний реєстр майна, пошкодженого та знищеного внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України") на передане в іпотеку майно зареєстровано після державної реєстрації іпотеки";

 

 

доповнено пунктами 17 і 18 такого змісту:

 

"17) державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, похідних від права власності, - у разі якщо обтяженням є заборона відчуження;

18) державної реєстрації припинення речового права на нерухоме майно, похідного від права власності, - у разі закінчення строку дії договору, на підставі якого набуто таке право, або настання іншої обставини, що відповідно до закону має наслідком припинення такого права";

 

 

статтю 31-2 після слів "об’єкт незавершеного будівництва" в усіх відмінках доповнено словами "майбутній об’єкт нерухомості" у відповідному відмінку.

 

 

У Законі України "Про компенсацію за пошкодження та знищення окремих категорій об’єктів нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України, та Державний реєстр майна, пошкодженого та знищеного внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України" від 23 лютого 2023 року № 2923-IX; із змінами внесеними Законом України від 5 жовтня 2023 року № 3410-IX:

 

частину першу статті 1 доповнено пунктом 5-1 такого змісту:

 

"5-1) об’єкт житлової нерухомості - квартира, інше житлове приміщення, будинок садибного типу, садовий або дачний будинок (у тому числі квартира, інше житлове приміщення, будинок, що буде споруджено у майбутньому)";

 

 

у статті 8: абзац перший частини восьмої викладено в такій редакції:

"8. Житловий сертифікат використовується отримувачем компенсації для фінансування придбання об’єкта житлової нерухомості (у тому числі інвестування/фінансування його будівництва), земельної ділянки, на якій розташовано такий об’єкт, частки у праві власності на таке майно. Обсяг такого фінансування не перевищує грошової суми, зазначеної у житловому сертифікаті";

 

абзаци перший і другий частини чотирнадцятої викласти в такій редакції:

 

 

 

 

 

 

16. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення корпоративного управління

 

 

(Закон України від 22.02.2024  № 3587-IX, чинність з 08.03.2024 року)

 

 

У Господарському кодексі України:

 

у статті 65: доповнено частиною одинадцятою такого змісту:

 

"11. У підприємствах, у яких утворення наглядової ради не є обов’язковим відповідно до застосовного законодавства, за рішенням уповноваженого органу управління може бути створена однорівнева структура управління відповідно до порядку, передбаченого Законом України "Про акціонерні товариства". У разі створення однорівневої структури управління до ради директорів застосовуються усі положення цього Кодексу щодо наглядової ради, а до невиконавчого члена ради директорів - усі положення цього Кодексу щодо члена наглядової ради";

 

 

У Законі України "Про управління об’єктами державної власності":

 

частину другу статті 3 після абзацу четвертого доповнено новим абзацом такого змісту:

 

"Дія цього Закону не поширюється на управління банками, що здійснюється відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність", крім випадків, прямо встановлених у цьому абзаці. Дія положень абзаців другого і четвертого частини другої та частини восьмої статті 11-2, абзацу другого частини першої, частин третьої і четвертої статті 14 цього Закону поширюється на управління банками, у статутному капіталі яких більше 50 відсотків акцій належать державі, крім державних банків, управління якими здійснюється відповідно до статті 7 Закону України "Про банки і банківську діяльність".

 

 

у частині другій статті 5 у пункті 18: доповнено підпунктом "в-1" такого змісту:

 

"в-1) розстрочення платежу із сплати господарськими товариствами, у статутному капіталі яких 50 і більше відсотків акцій (часток) належать державі, дивідендів до державного бюджету (у межах державної дивідендної політики)";

 

 

 

 

 

 

17. Про аграрні ноти

 

 

(Закон України від 22.02.2024  № 3586-IX, чинність з 01.01.2025 року)

 

 

Майбутня сільськогосподарська продукція - сільськогосподарська продукція, яка перебуватиме у власності боржника після дати видачі аграрної ноти до повного припинення зобов’язань за нею, при цьому така продукція буде вирощуватися, збиратися, вироблятися, перероблятися, зберігатися та/або утримуватися на земельній ділянці (земельних ділянках) або на потужностях, розташованих на земельній ділянці (земельних ділянках), зазначених в аграрній ноті як місце вирощування, збирання, виробництва, переробки, зберігання та/або утримання майбутньої сільськогосподарської продукції;

 

 

Потужності - будь-які території, будівлі, споруди, приміщення, що використовуються для виробництва (вирощування або розведення, забою тварин), переробки, утримання, зберігання або транспортування (переміщення) сільськогосподарської продукції, які належать боржнику на праві власності або праві користування;

 

Спеціальна виписка з Реєстру аграрних нот (далі - спеціальна виписка з Реєстру) - документ, що за ініціативою кредитора генерується за допомогою програмно-технічних засобів Реєстру аграрних нот виключно для звернення стягнення за аграрною нотою.

 

 

Аграрні ноти використовуються як інструмент залучення грошових коштів у сільське господарство України та/або для здійснення розрахунків за чинними договорами.

 

Розрахунок за договором шляхом видачі або передачі аграрної ноти можливий виключно за умови, що у такому договорі передбачена можливість проведення розрахунку з використанням аграрної ноти.

 

Реєстр аграрних нот (далі - Реєстр) - це інформаційно-комунікаційна система, в якій у порядку, передбаченому цим Законом та Положенням про Реєстр аграрних нот, відображається інформація про видачу, зміст і зміну реквізитів, припинення та обтяження аграрних нот, а також про початок примусового виконання зобов’язань за аграрними нотами на підставі спеціальної виписки з Реєстру.

 

 

Для створення аграрної ноти особа, яка має намір видати аграрну ноту, заповнює в Реєстрі її реквізити, передбачені статтею 6 або 7 цього Закону, погоджує зміст таких реквізитів з особою, яка має намір отримати аграрну ноту у власність, шляхом накладення зазначеними особами електронних підписів.

 

Особа, яка має намір видати аграрну ноту, забезпечує укладення з Центральним депозитарієм договору про введення неемісійного цінного папера до системи депозитарного обліку, а також депонування у Центральному депозитарії цінних паперів документа про введення неемісійного цінного папера до системи депозитарного обліку. При цьому перевірка достовірності інформації, у тому числі з державних реєстрів, зазначених у частині восьмій статті 8 цього Закону, покладається на зазначених осіб, крім випадків, встановлених цим Законом.

 

Аграрна нота вважається виданою з моменту депонування документа про введення неемісійного цінного папера до системи депозитарного обліку у Центральному депозитарії після укладення особою, яка має намір видати аграрну ноту, договору про введення неемісійних цінних паперів до системи депозитарного обліку з Центральним депозитарієм.

 

 

 

 

 

 

18. Про внесення зміни до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення права військовослужбовців та інших осіб на біологічне батьківство (материнство)" щодо збереження генофонду Українського народу

 

 

(Закон України від 07.02.2024  № 3573-IX, чинність з 23.03.2024 року)

 

 

Підпункт 3 пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення права військовослужбовців та інших осіб на біологічне батьківство (материнство)" від 22 листопада 2023 року № 3496-IX викладено в такій редакції:

 

"3) у разі смерті або оголошення судом померлою особи, репродуктивні клітини якої зберігаються відповідно до законодавства, їх безоплатне зберігання відповідно до цього Закону здійснюється протягом трьох років з моменту смерті такої особи або оголошення судом її померлою. Після закінчення цього строку подальше зберігання таких клітин може бути продовжене за рахунок іншої особи, визначеної у заповіті особи щодо власних репродуктивних клітин, які зберігаються відповідно до законодавства, на випадок її смерті або оголошення судом її померлою".

 

 

 

 

 

 

19. Про затвердження Порядку призначення, перерахування та здійснення страхових виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності

 

 

(Постанова Правління Пенсійного фонду України від 26.01.2024  № 4-1, чинність з 21.03.2024 року)

 

 

Цей Порядок визначає механізм призначення, перерахування та здійснення таких страхових виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності:

 

допомога по тимчасовій непрацездатності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;

 

щомісячна страхова виплата втраченої заробітної плати (або відповідної її частини);

 

страхова виплата потерпілому під час його професійної реабілітації;

 

страхова виплата при тимчасовому переведенні потерпілого на легшу, нижчеоплачувану роботу;

 

одноразова допомога потерпілому;

 

страхові виплати в разі смерті потерпілого;

 

страхова виплата дитині, яка народилася з інвалідністю внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності;

 

страхові витрати на соціальну допомогу, інші витрати на відшкодування шкоди, які включають:

компенсацію витрат на проїзд потерпілого, який став особою з інвалідністю, до місця лікування та/або реабілітації і у зворотному напрямку та витрат на проїзд і житло особи, яка супроводжує потерпілого до місця лікування та/або реабілітації (якщо потерпілому визначено потребу в супроводі);

відшкодування витрат на надання соціальної послуги догляду вдома;

щомісячна грошова компенсація вартості заходів, необхідних для надання соціальної послуги натуральної допомоги;

відшкодування витрат на поховання потерпілого та пов’язаних з цим ритуальних послуг.

 

 

Заява про призначення, перерахування, продовження та здійснення страхових виплат (крім виплат, які призначаються страхувальником) подається потерпілим або особою, яка має право на страхові виплати у разі смерті потерпілого, особисто або через уповноваженого представника до територіального органу Пенсійного фонду України (далі - орган, що призначає страхову виплату) через структурний підрозділ, який здійснює прийом та обслуговування осіб (далі - сервісний центр).

За осіб, які не досягли повноліття або є недієздатними, цивільна дієздатність яких обмежена, заява подається їхніми законними представниками.

 

 

Незалежно від виду страхової виплати, щодо якої звертається особа, під час подання заяви особа надає:

 

паспорт громадянина України або тимчасове посвідчення громадянина України (для іноземців та осіб без громадянства - паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства, посвідка на постійне проживання, посвідчення біженця або інший документ, що підтверджує законність перебування іноземця чи особи без громадянства на території України);

 

свідоцтво про народження дитини (за відсутності у дитини паспорта громадянина України) у разі призначення виплат на дитину;

 

документ, що засвідчує реєстрацію у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків, надається у разі відсутності в паспорті громадянина України або свідоцтві про народження інформації про реєстраційний номер облікової картки платника податків (крім осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку у паспорті).

 

 

Особа може пред’явити копію документа, що засвідчує реєстрацію особи в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків, у тому числі в електронній формі.

 

Інформація, що міститься в державних електронних інформаційних ресурсах, отримується шляхом електронної інформаційної взаємодії або направлення запитів до власників (розпорядників) зазначених відомостей.

 

Щомісячна страхова виплата втраченої заробітної плати встановлюється відповідно до ступеня втрати професійної працездатності та середньомісячної заробітної плати потерпілого перед настанням страхового випадку.

 

 

Органом, що призначає страхову виплату, до електронної справи про страхові виплати додаються:

 

акт розслідування нещасного випадку або акт розслідування професійного захворювання (отруєння) за формою, встановленою Кабінетом Міністрів України;

 

виписка з акта огляду медико-соціальною експертною комісією (далі - МСЕК) про ступінь втрати професійної працездатності;

 

довідка про розмір середньої заробітної плати перед настанням страхового випадку.

 

 

Інші публікації автора

Надішліть файл із текстом публікації у форматі *.doc, фотографію за тематикою у розмірі 640х400 та Ваше фото.

Оберіть файл