Практика ЄСПЛ (жовтень-листопад 2019 року) | Рада Адвокатів Тернопільської Області

Головна цитата

Практика ЄСПЛ (жовтень-листопад 2019 року)

Публікації

Практика ЄСПЛ (жовтень-листопад 2019 року)

15:53 Чт 02.04.20 Автор : Рада адвокатів Тернопільської області 500 Переглядів Версія для друку

ПРАКТИКА ЄСПЛ (жовтень-листопад 2019 року)

 

ЦИВІЛЬНІ СПРАВИ

 

1 Порушення цивільних процесуальних прав в апеляції

(Харченко проти України, заява №37666/16, рішення ЄСПЛ від 03.10.2019 року)

Короткий виклад основних висновків Суду:

 

на національні суди може покладатися обов’язок з’ясувати, чи були судові повістки або інші документи завчасно отримані сторонами, та, у разі потреби, зафіксувати таку інформацію у тексті рішення. У справі «Лазаренко та інші проти України» (Lazarenko and Others v. Ukraine), заява № 70329/12 та 5 інших заяв, від 27 червня 2017 року, Суд вже встановив порушення щодо питань, аналогічних тим, що розглядаються у цій справі.

 

з огляду на свою практику з цього питання Суд вважає, що національний суд, розглянувши подану у справі заявника апеляційну скаргу та не вживши спроб встановити, чи була вона вручена заявнику або чи був він повідомлений про апеляційну скаргу будь-яким іншим чином, позбавив його можливості надати зауваження щодо поданої у його справі апеляційної скарги та не виконав свого зобов’язання щодо дотримання закріпленого у статті 6 Конвенції принципу рівності сторін.

 

 

 

 

2. Відповідні та важливі аргументи не були належним чином розглянуті національними судами у цивільній справі, що порушило пункт 1 статті 6 Конвенції

(Якущенко проти України, заява №357706/10, рішення ЄСПЛ від 24.10.2019 року)

Короткий виклад обставин справи та основних висновків Суду:

 

У цій справі заявник доводив в українських судах, що В.С. продав його квартиру у м. Одесі третій стороні без його (тобто заявника) згоди. Заявник стверджував, що ніколи не мав наміру продавати квартиру, а використана В.С. довіреність під час укладення договору купівлі-продажу була підробленою. В обґрунтування цих тверджень заявник послався, серед іншого, на витяг з нотаріального реєстру, який доводив, що оскаржувана довіреність не була зареєстрована у реєстрі про реєстрацію нотаріальних дій, а також на згаданий експертний висновок, що довіреність підписав не заявник.

 

Національні суди відмовили у задоволенні позову заявника, постановивши, що заявник не надав доказів цим твердженням. Лист нотаріуса про те, що вона не засвідчувала оскаржувану довіреність, національні суди відмовилися взяти до уваги, проте не обґрунтували це. На думку Суду, оскільки цей лист стосувався суті спору, а також безпосередньо дійсності оскаржуваного договору, національні суди не повинні були відкидати цей доказ у такий загальний та зневажливий спосіб. Крім того, Суд зазначає, що національні суди звинувачували заявника у тому, що він не клопотав про виклик нотаріуса як третьої сторони, проте національні суди не уточнили конкретну підставу для надання нотаріусу такого процесуального статусу.

Пізніше національні суди відмовилися розглянути зміст наданого нотаріусом витягу з реєстру, оскільки, на їхню думку, цей документ не був підписаний нотаріусом на кожній сторінці. Проте національні суди не навели в обґрунтування такого технічного міркування жодного посилання на відповідні процесуальні вимоги. Крім того, вони залишили без відповіді твердження заявника, що всі сторінки витягу були склеєні, прошиті нитками, а потім скріплені печаткою з підписом нотаріуса на останній сторінці.

 

 Суд вважає, що це було дуже важливо для належного вирішення цих питань, враховуючи, що суди також не взяли до уваги експертний висновок, який спростовував достовірність підпису заявника на оскаржуваній довіреності. Отримавши цей експертний висновок, в якому стверджувалося, що заявник не підписував довіреність, суди відхилили його, головним чином, на тій підставі, що оригінал довіреності не було надано експерту та не було досліджено під час судового розгляду. Проте, вони не розглянули, чи міг заявник взагалі надати оригінал довіреності, яку, як він стверджував, він ніколи не підписував. Незважаючи на непроведення відповідного аналізу, суди використали відсутність оригіналу довіреності проти заявника, щоб закрити його справу.

 

З огляду на зазначене Суд вважає, що національні суди не виконали свого обов’язку обґрунтувати свої рішення та не розглянули відповідні й важливі аргументи заявника. Сукупність зазначених процесуальних недоліків дає підстави Суду зробити висновок, що відмова у задоволенні позову заявника була свавільною. Отже, Суд вважає, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

 

 

 

 

3.  Порушення «розумного строку» розгляду цивільної справи (визначення місця проживання дітей)

(Забара проти України, заява №26007/17, рішення ЄСПЛ від 17.11.2019 року)

Короткий виклад висновків Суду:

 

Суд повторює, що розумність тривалості провадження відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції повинна оцінюватися у світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів державної влади, а також важливість предмета спору для заявника (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» [ВП] (Frydlender v. France) [GC], заява № 30979/96, пункт 43, ЄСПЛ 2000-VII).

 

Крім того, Суд повторює, що справи щодо опіки над дітьми повинні розглядатися без зволікання (див. рішення у справах «Лаїно проти Італії» [ВП] (Laino v. Italy) [GC], заява № 33158/96, пункт 22, ЄСПЛ 1999-I, та «Нідербьостер проти Німеччини» (<…>), заява № 39547/98, пункт 39, ЄСПЛ 2003-IV), особливо, коли з плином часу можуть виникнути невідворотні наслідки для стосунків між батьками та дітьми (див. рішення у справі «Тсікакіс проти Німеччини» (Tsikakis v. Germany), заява № 1521/06, пункти 64 і 68, від 10 лютого 2011 року).

 

 У цій справі Суд не вважає, що складність провадження могла пояснити його тривалість, яка перевищила п’ять років і сім місяців. Він також зазначає, що заявниця не вжила жодних кроків, які могли б суттєво вплинути на затримку у провадженні.

 

   Щодо поведінки органів державної влади, які розглядали справу, Суд вважає, що з огляду на важливість предмета спору для заявниці (її право визначити місце проживання її малолітніх дітей) національні органи влади не діяли з особливою ретельністю, як вимагалося статтею 6 Конвенції у таких справах.

 

    Розглянувши всі надані йому матеріали та з огляду на свою практику з цього питання, Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку».    Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

 

 

    Крім того, Суд встановлює, що у розпорядженні заявниці не було ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку із зазначеною скаргою за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. рішення у справі «Ващенко проти України» (Vashchenko v. Ukraine), заява № 26864/03, пункт 59, від 26 червня 2008 року).    Отже, було порушено статтю 13 Конвенції.

 

 

 

 

4. Порушення права на доступ до суду

(Березовські проти України, заява №22289/08, рішення ЄСПЛ від 07.11.2019 року)

Короткий виклад обставин справи та висновків Суду:

 

Після смерті першого заявника 18 березня 2014 року його дружина, пані Березовська, поінформувала Суд про своє бажання підтримати заяву від його імені.

Уряд не погодився, стверджуючи, що права за статтею 6 Конвенції не передавались іншій особі.

Суд повторює, що у справах, в яких заявник помер після подання заяви, близькі родичі чи спадкоємці, в принципі, можуть підтримати заяву, за умови наявності в них достатнього інтересу у справі. Вирішальним є не те, чи передаються спадкоємцям, які бажають підтримати розгляд справи, відповідні права чи ні, а те, чи можуть вони, в принципі, претендувати на наявність у них законного інтересу, звертаючись до Суду з проханням розглянути справу на підставі бажання заявника здійснити своє індивідуальне та особисте право подати заяву до Суду (див., наприклад, рішення у справі «Гарбуз проти України» (Garbuz v. Ukraine), заява № 72681/10, пункт 28, від 19 лютого 2019 року).

Суд не вбачає підстав сумніватися в тому, що дружина заявника має законний інтерес у цьому, та постановляє, що вона має право продовжити це провадження від імені першого заявника.

 

     Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення з позовом щодо своїх прав або обов’язків цивільного характеру до судів чи трибуналів. Це право на доступ не є абсолютним і може підлягати обмеженням, які, однак, не можуть забороняти або скорочувати доступ особи у такий спосіб чи такою мірою, щоб сама суть цього права була підірвана (див. рішення у справах «Наіт-Ліман проти Швейцарії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 51357/07, пункти 112-114, від 15 березня 2018 року, та «Станєв проти Болгарії» [ВП] (Stanev v. Bulgaria) [GC], заява № 36760/06, пункти 229 і 230, ЄСПЛ 2012). Стаття 6 Конвенції не зобов’язує Договірні Сторони створювати суди апеляційної чи касаційної інстанцій. Проте там, де існують такі суди, мають дотримуватися гарантії статті 6 Конвенції, наприклад, держава має гарантувати громадянам ефективне право на доступ до судів для вирішення спору щодо їхніх прав та обов’язків цивільного характеру (див. рішення у справі «Зубац проти Хорватії» [ВП] (Zubac v. Croatia) [GC], заява № 40160/12, пункт 80, від 05 квітня 2018 року). Крім того, до компетенції Суду не належить розгляд стверджуваних помилок щодо питань факту або права, яких припустилися національні суди, якщо тільки такі помилки не порушили права та свободи, що охороняються Конвенцією (див. рішення у справі «Бочан проти України (№ 2)» [ВП] (Bochan v. Ukraine) (no. 2) [GC], заява № 22251/08, пункт 61, ЄСПЛ 2015). З іншого боку, ризик будь-якої помилки органу державної влади має покладатися на саму державу, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи (див., наприклад, рішення у справі «Шімєцкі проти Хорватії» (<...>), заява № 15253/10, пункт 46, від 30 квітня 2014 року).

 

 Заявники скаржилися на те, що їм було відмовлено у доступі до суду касаційної інстанції на помилковій підставі, що вони не дотрималися процесуального строку подання касаційної скарги, порушивши пункт 1 статті 6 Конвенції, яка передбачає: «Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру».

 

З матеріалів справи вбачається, що касаційна скарга на зазначену ухвалу була здана на пошту, та відповідно до національного законодавства вважалася поданою 02 липня 2004 року. Отже, ухвала Вищого адміністративного суду України від 01 листопада 2007 року про залишення скарги без розгляду у зв’язку з поданням з пропуском строку ґрунтувалася на помилці.

 

Суд також зазначає, що Верховний Суд України не проаналізував докази першого заявника на підтвердження його версії про подання ним касаційної скарги 02 липня 2004 року, а Уряд не прокоментував цей факт.

 

Беручи до уваги ці фактори, Суд доходить висновку, що відмовившись розглядати касаційну скаргу Вищий адміністративний суд України покарав заявників за помилку, відповідальність за яку несли не вони, а органи судової влади, таким чином, позбавивши заявників їхнього права на доступ до суду (див., для порівняння, рішення у справі «Гаврілов проти України» (Gavrilov v. Ukraine), заява № 11691/06, пункт 25, від 16 лютого 2017 року, згадане рішення у справі «Шімєцкі проти Хорватії» (<...>), пункт 46, та рішення у справі «Сотіріс і Нікос Кутрас ATTEE проти Греції» (Sotiris and Nikos Koutras ATTEE v. Greece), заява № 39442/98, пункт 21, ЄСПЛ 2000XII).

У зв’язку з цим було порушено право заявників на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

 

 

 

 

5. Позбавлення особи доступу до суду для безпосереднього оскарження рішення про визнання її недієздатною

(Горбатюк проти України, заява №1848/16, рішення ЄСПЛ від 07.11.2019 року)

Короткий виклад обставин справи та висновків Суду:.

 

15 травня 2009 року Котовський міськрайонний суд визнав заявницю недієздатною. Він також встановив, що через психічний розлад заявниці її доньки не отримували жодної батьківської опіки, а обоє батьків доньок були позбавлені батьківських прав. Суд призначив опікуном доньок заявниці її батька.

25 травня 2015 року заявниця пройшла ще одну судово-психіатричну експертизу. Відповідно до виданого висновку вона страждала на психічний розлад, проте була здатна усвідомлювати та керувати своїми діями.

 

 

Відповідне національне законодавство, чинне на момент подій, наведено в рішенні у справі «Наталія Михайленко проти України» (Nataliya Mikhaylenko v. Ukraine), заява № 49069/11, пункти 16-19, від 30 травня 2013 року. Зокрема, відповідно до Цивільного процесуального кодексу України 2004 року у редакції, чинній на момент подій, рішення суду про визнання фізичної особи повністю недієздатною могло бути скасовано, а дієздатність цієї особи поновлена іншим судовим рішенням, згідно з яким відповідна особа або видужала, або її психічний стан значно поліпшився. Таке рішення могло бути винесене за заявою опікуна або органу опіки та піклування, проте не особи, яку було визнано недієздатною, а також мало бути підтверджене відповідними висновками судово-психіатричного експерта (частина четверта статті 241). Після внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України, які набрали чинності 15 грудня 2017 року, стаття 300 наразі передбачає, inter alia, що судове рішення про визнання фізичної особи недієздатною може бути скасоване за заявою, поданою, серед інших, особою, яку було визнано недієздатною.

 

У своїх зауваженнях від 12 січня 2017 року Уряд стверджував, що після ухвалення рішення Суду у справі «Наталія Михайленко проти України» (Nataliya Mikhaylenko v. Ukraine), заява № 49069/11, від 30 травня 2013 року, Верховний Суд України скасував рішення судів нижчих інстанцій щодо цієї заявниці та направив справу на новий розгляд. Згідно з твердженнями Уряду це дало початок позитивній тенденції у національній судовій практиці щодо прийняття заяв, поданих недієздатними особами, незважаючи на існування на момент подій обмежуючих норм у національному законодавстві. Уряд посилався на аналогічний випадок у 2014 році та два аналогічні випадки у 2016 році і стверджував, що заявниця не вичерпала національні засоби юридичного захисту у зв’язку з її скаргою.

 

Заявниця не погодилася та стверджувала, що на момент подання нею заяви до цього Суду у 2015 році перспектив успішного використання зазначеного Урядом засобу юридичного захисту не було. Заявниця стверджувала, що всупереч наведеним Урядом прикладам на момент подій було набагато більше справ, в яких суди, дотримуючись чітких і конкретних вимог Цивільного процесуального кодексу України, не розглядали заяви, подані недієздатними особами. В обґрунтування цих тверджень заявниця посилалася на шістнадцять судових рішень, ухвалених у 2014-2017 роках.

 

Суд повторює, що дотримання заявником вимоги про вичерпання національних засобів юридичного захисту зазвичай оцінюється з урахуванням дати, коли заяву було подано до Суду (див. рішення у справі «Мехмет Хасан Алтан проти Туреччини» (Mehmet Hasan Altan v. Turkey), заява № 13237/17, пункт 107, від 20 березня 2018 року). Існування засобів юридичного захисту має бути достатньо визначеним як на практиці, так і в теорії, оскільки без цього їм бракуватиме належної доступності та ефективності (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини» [ВП] (Salman v. Turkey) [GC], заява № 21986/93, пункт 81, ЄСПЛ 2000-VII).

 

 Суд зазначає, що на момент подій застосовні норми національного законодавства прямо виключали можливість безпосереднього звернення недієздатних осіб до суду (див. згадане рішення у справі «Наталія Михайленко проти України» (Nataliya Mikhaylenko v. Ukraine), пункти 17, 18 і 34). З огляду на доводи заявниці щодо численних прикладів з національної практики, які відповідають цим законодавчим обмеженням, Суд вважає, що засіб юридичного захисту, на який посилався Уряд, не був достатньо визначеним на практиці. Отже, заявниця не була зобов’язана використовувати його перед поданням своєї заяви до Суду у 2015 році. Отже, заперечення Уряду відхиляється.

 

Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

 

Суд зазначає, що у справі «Наталія Михайленко проти України» (Nataliya Mikhaylenko v. Ukraine) він встановив, що відсутність можливості у недієздатної заявниці особисто звернутися із заявою про поновлення її дієздатності становила порушення її права на доступ до суду відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції (там сам, пункти 39 і 40). Факти цієї справи є аналогічними. Хоча у 2017 році після подання цієї заяви до Суду (див. пункт 12) до законодавства було внесено зміни, не можна ігнорувати те, що заявниця була визнана недієздатною з 2009 року і, таким чином, відповідно до національного законодавства вона тривалий час була позбавлена безпосереднього доступу до суду для оскарження рішення про визнання її недієздатною.

З огляду на тривалість і серйозність обмеження, яке вплинуло на багато аспектів життя заявниці, у тому числі її приватне та сімейне життя, Суд, як і у справі «Наталія Михайленко проти України» (Nataliya Mikhaylenko v. Ukraine), доходить висновку, що обмеження права заявниці на доступ до суду не відповідало пункту 1 статті 6 Конвенції.

 

 

 

 

КРИМІНАЛЬНІ СПРАВИ 

 

 

1. Надмірна тривалість кримінальних проваджень та відсутність у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту

(Копитець і Штопко проти України, заяви №9706/19 та №9709/19, рішення ЄСПЛ від 17.10.2019 року)

Короткий виклад позиції Суду:

 

 У керівній справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine), заява № 66561/01, від 30 березня 2004 року, Суд вже встановив порушення щодо питань, аналогічних тим, що розглядаються у цій справі.

 

 

 

2. Неналежні умови тримання під вартою та відсутність у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту

(Цукур та інші проти України, заява №53132 та інші, рішення ЄСПЛ від 17.10.2019 року)

Короткий виклад позиції Суду:

 

У керівному рішенні у справі «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, від 28 березня 2006 року (з нещодавньої практики див. рішення у справі «Бекетов проти України» (Beketov v. Ukraine), заява № 44436/09, від 19 лютого 2019 року), Суд уже встановив порушення щодо питань, аналогічних тим, що розглядаються у цій справі.

 

 

 

3. Надмірна тривалість кримінального провадження та невідповідність вимозі «розумного строку»

(Штепа проти України, заяви №9706/19 та №9709/19, рішення ЄСПЛ від 17.10.2019 року)

Короткий виклад висновків Суду:

 

 У цій справі провадження розпочалося 12 липня 2014 року, коли щодо заявниці було порушено кримінальне провадження за фактом порушення державного суверенітету і територіальної цілісності (див. пункт 8), та, як вбачається, наразі воно триває у суді першої інстанції. Отже, воно тривало приблизно п’ять років та два місяці в одній інстанції.

 

У керівній справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine), заява № 66561/01, від 30 березня 2004 року, Суд вже встановив порушення щодо питань, аналогічних тим, що розглядаються у цій справі.

 

Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватися в світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також важливість предмету спору для заявника.

 

 Суд також нагадує, що саме національні суди повинні організовувати провадження таким чином, щоб воно було швидким та ефективним (див. рішення у справі «Сілін проти України» (Silin v. Ukraine), заява № 23926/02, пункт 34, від 13 липня 2006 року). Проте, на думку Суду, у цій справі національний суд не діяв з належною ретельністю. Зокрема, згідно з наданою Урядом інформацією засідання часто призначалися з інтервалами у три або чотири тижні, а шість разів засідання відкладалися у зв’язку з неявкою до суду свідків. Неявки свідків призвели до відкладення засідань загалом на три з половиною місяці. Уряд не зазначив, чи вживались які-небудь заходи для скорочення інтервалів між засіданнями або дисциплінування відсутніх свідків.

 

 

 

4. Жорстоке поводження з підозрюваним та порушення права на захист у кримінальному провадженні

(Мазур проти України, заява №59550/11, рішення ЄСПЛ від 31.10.2019 року)

Короткий виклад обставин справи та основних висновків Суду:

 

Відповідні загальні принципи практики Суду наведені в рішеннях у справах «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункти 81-90, 100 і 101, ЄСПЛ 2015, та «Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія» [ВП] (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [GC], заява № 39630/09, пункти 182-185, ЄСПЛ 2012.

 

Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що беззаперечним є те, що під час затримання 06 вересня 2007 року заявник зізнався у скоєнні злочину, а після його госпіталізації до Тлумацької центральної районної лікарні уранці 08 вересня 2007 року в нього були зафіксовані тілесні ушкодження. З матеріалів справи також очевидно, що до зустрічі з працівниками міліції заявник не мав жодних тілесних ушкоджень і щонайменше вранці 07 вересня 2007 року ушкодження його ока вже було видимим.

 

     Суд вважає, що висновки національних органів влади щодо походження тілесних ушкоджень заявника не ґрунтувалися на ретельному розслідуванні цього питання.

 

Суд зазначає, що хоча вирішення питання про допустимість доказів за загальним правилом є прерогативою національних судів, а роль Суду обмежується оцінкою загальної справедливості провадження, до доказів, отриманих способом, який визнано таким, що порушує статтю 3 Конвенції, застосовуються особливі критерії. Використання в якості доказів показань, отриманих шляхом жорстокого поводження, що порушує статтю 3 Конвенції, з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до його несправедливості в цілому, незалежно від їхньої доказової сили та того, чи мало їхнє використання вирішальне значення для засудження обвинуваченого (див., наприклад, рішення у справі «Гефген проти Німеччини» [ВП] (<...) [GC], заява № 22978/05, пункт 167, ЄСПЛ 2010, з подальшими посиланнями).

 

Суд вказує на свій висновок про порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з обставинами, за яких заявник 06 вересня 2007 року зізнався у скоєнні злочинів (див. пункти 57 і 58). Тому він вважає, що явка з повинною заявника, яку він зробив, перебуваючи під контролем працівників міліції та за відсутності захисника, не може вважатися наданою свідомо та добровільно. Незалежно від того, підтвердив заявник свої зізнавальні показання, надані 07 вересня 2007 року під час допиту його як свідка за відсутності захисника, чи ні, та незалежно від ваги, наданої оскаржуваним явкам з повинною як доказам для його засудження, Суд доходить висновку, що використання доказів, отриманих внаслідок жорстокого поводження, призвело до несправедливості провадження щодо заявника (див., наприклад, рішення у справах «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, пункти 258-261, від 21 квітня 2011 року, «Жизіцький проти України» (Zhyzitskyy v. Ukraine), заява № 57980/11, пункти 64-66, від 19 лютого 2015 року, та «Зякун проти України» (Zyakun v. Ukraine), заява № 34006/06, пункт 63, від 25 лютого 2016 року). Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

 

 

 

Рада адвокатів Тернопільської області
 

Інші публікації автора

Надішліть файл із текстом публікації у форматі *.doc, фотографію за тематикою у розмірі 640х400 та Ваше фото.

Оберіть файл