Рада Адвокатів Тернопільської Області - Практика ЄСПЛ (грудень 2019 року)

Головна цитата

Практика ЄСПЛ (грудень 2019 року)

Практика ЄСПЛ (грудень 2019 року)

15:26 Пн 11.05.20 Автор : Рада адвокатів Тернопільської області 44 Переглядів 0 Коментарів Версія для друку

ПРАКТИКА ЄСПЛ у кримінальних та адміністративних справах (грудень 2019 року)

 

 

1. Справедливий судовий розгляд. Допомога захисника, вибраного на власний розсуд. Опосередковане посилання національних судів на зізнавальні показання, офіційно виключені з матеріалів справи. В апеляційній інстанції заявника не представляв захисник, вибраний на його власний розсуд. Загальна справедливість судового розгляду не підірвана. Надмірна тривалість провадження

 

(Радзевіл проти України, заяви №36600/09, рішення ЄСПЛ від 10.12.2019 року (остаточне 10.03.2020 року).

 

Короткий виклад позиції Суду:

 

 Щодо питання, чи були заявнику належним чином роз’яснені його процесуальні права перед підписанням «пояснення» 12 вересня 2002 року, Суд зазначає, що у цьому документі містився запис, що заявнику було роз’яснено зміст статті 63 Конституції України, яка передбачає право не свідчити проти себе (див. пункти 11 та 44). Хоча заявник стверджував, що не зміг прочитати документ, Уряд цього не оскаржив. Крім того, немає жодних доказів роз’яснення заявнику його права на правову допомогу, як це передбачено статтею 59 Конституції України (див. пункт 44). У «поясненні» такого посилання не було. Тому Суд буде виходити з припущення, що заявнику ці процесуальні права роз’яснені не були.

Іллічівський суд визнав, що відповідне «пояснення» не було належним процесуальним документом і виключив його з матеріалів (див. пункт 31). Однак, незважаючи на це рішення, оскаржувані зізнавальні показання відіграли певну роль в оцінці національними судами відповідних фактів з огляду на те, що Іллічівський суд посилався на них, вважаючи, що ці твердження співпадали з іншою наявною інформацією та підтверджували правдоподібність показань працівника міліції Т. (див. пункт 31). Отже, Суд вважає, що за таких обставин офіційне виключення зізнавальних показань заявника не виправило процесуальні недоліки, які виникли на ранній стадії досудового слідства.

 

Залишається з’ясувати, чи підірвало непряме посилання національних судів на надані за відсутності необхідних процесуальних гарантій зізнавальні показання заявника в його «поясненні» від 12 вересня 2002 року загальну справедливість кримінального провадження щодо нього.

У цьому контексті Суд тією мірою, якою вони стосуються цієї справи, розгляне різні фактори, які випливають з його практики та узагальнені в згаданому рішенні у справі «Бьоз проти Бельгії» (Beuze v. Belgium), пункт 150).

 

 

У зв’язку з цим Суд зауважує, що низка факторів вказують на користь визнання провадження справедливим. 

Насамперед, ніщо не свідчить, що заявник був особливо вразливим, коли надавав зізнавальне «пояснення» від 12 вересня 2002 року. Також немає доказів, що його примусили це зробити у результаті фізичного жорстокого поводження або психологічного тиску (див. пункт 64).

Суд зазначає, що обставини, за яких було отримано оскаржуваний документ, були належним чином проаналізовані судом першої інстанції, який вирішив виключити його з доказової бази на тій підставі, що він не був складений відповідно до процесуальних вимог (див. пункт 31). Хоча, незважаючи на це рішення, на відповідне «пояснення» опосередковано посилалися, його роль була досить обмеженою. Крім того, були інші вагомі докази проти заявника, у тому числі показання свідків (див. пункт 29).

Суд також зазначає, що заявник, якого протягом усього судового розгляду представляв захисник, вибраний на його власний розсуд (див. пункти 14 і 33), мав достатньо можливостей оскаржити допустимість доказів або заперечити проти їхнього використання.

Насамкінець, слід зазначити, що справу розглядали професійні судді трьох інстанцій. Національні суди належним чином розглянули всі наявні докази та аргументи заявника щодо будь-яких процесуальних недоліків, з якими він міг стикнутися на початкових стадіях слідства, а їхні рішення були належним чином фактично та юридично обґрунтовані.

Отже, лише той факт, що національні суди опосередковано посилалися на зізнавальні показання заявника, на думку Суду, не може вважатися таким, що підірвав загальну справедливість судового розгляду його справи.

 

 

Право на захист себе, використовуючи юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд

Суд зазначає, що під час досудового слідства та розгляду його справи у суді першої інстанції заявника представляв вибраний на власний розсуд захисник, який також підготував і подав апеляційну скаргу від імені заявника. Лише згодом заявник безуспішно клопотав, щоб його представляли двоє інших захисників, зокрема заявивши про це 12 травня 2008 року та повторно у засіданні апеляційного суду 26 серпня 2008 року (див. пункти 14, 33, 36-37 та 39-40). На цій стадії його право вільно обирати захисника було обмежено, оскільки вибрані ним на власний розсуд представники були юристами, однак не мали свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. На думку Суду, таке обмеження права на вільній вибір захисника не може саме собою порушити питання за підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, оскільки для забезпечення ефективного захисту особи (див. рішення у справі «Майзіт проти Росії» (Mayzit v. Russia), заява № 63378/00, пункт 68, від 20 січня 2005 року) та безперешкодного функціонування системи правосуддя (див. рішення у справі «Мефтах та інші проти Франції» [ВП] (Meftah and Others v. France) [GC], заява 32911/96 та 2 інші, пункт 45, ЄСПЛ 2002-VII) може вимагатися певна юридична кваліфікація.

 

Суд зауважує, що апеляційний суд залишив без задоволення клопотання заявника з тих самих юридичних підстав, які критикувалися Судом у згаданому рішенні у справі «Загородній проти України» (Zagorodniy v. Ukraine), пункти 53-56). Зокрема, відповідне національне законодавство не було чітким. Проте Суд погоджується з Урядом, що обставини цієї справи відрізняються від обставин у згаданій справі (див. пункт 57). Дійсно, заявник у цій справі мав можливість скористатися правовою допомогою захисника, вибраного на свій власний розсуд, під час найважливіших стадій кримінального провадження. Крім того, ніщо не свідчить, що після цього під час засідання апеляційного суду йому було заборонено консультуватися з двома практикуючими юристами, вибраними на його власний розсуд, які були присутні та перебували поруч з ним під час цього засідання (див. пункт 37).

Як неодноразово встановлював Суд, відповідність вимогам справедливого судового розгляду має розглядатися у кожній справі з огляду на хід провадження в цілому, а не на підставі окремого розгляду одного конкретного аспекту або одного конкретного випадку, хоча не можна виключати, що конкретний фактор може бути настільки вирішальним, що дасть змогу оцінити справедливість судового розгляду на більш ранній стадії провадження (див. згадане рішення у справі «Бьоз проти Бельгії» (Beuze v. Belgium), пункт 121).

Суд не вбачає жодних ознак, що залишення без задоволення клопотання заявника щодо представництва його інтересів в апеляційному суді практикуючими юристами, вибраними на його власний розсуд, мало непоправно негативний вплив на загальну справедливість судового розгляду його справи.

 

 

 

 

 

 

2. Жорстоке поводження під час досудового розслідування та позбавлення права на відшкодування збитків

 

(Бурлаков та Лисенко проти України, заява №19103/11, рішення ЄСПЛ від 17.12.2019 року).

 

Короткий виклад позиції Суду:

 

Суд вважає, що суперечності у висновках національних органів влади про те, чинив перший заявник опір чи ні, свідчать, що головне питання не було належним чином перевірено і вимагало подальшого розслідування. Суд також зазначає, що твердження про жорстоке поводження були перевірені без порушення повноцінної кримінальної справи, що обмежило обсяг можливих процесуальних дій. Дійсно, Суд визнав дослідчі перевірки не сумісними зі стандартами ефективного засобу юридичного захисту (див. рішення у справі «Строган проти України» (Strogan v. Ukraine), заява № 30198/11, пункт 53, від 06 жовтня 2016 року з подальшими посиланнями).

 

Те саме стосується другого заявника, якого затримали разом з першим заявником та який висунув таку саму скаргу на жорстоке поводження. Проте його твердження були відкинуті у ході проведення обмежених дослідчих перевірок. Суд вважає, що з огляду на аналогічні обставини затримання заявників, медичні докази щодо обох заявників, а особливо щодо другого заявника, у ході належної слідчої процедури від органів влади вимагалося проведення більш ретельного розгляду та перевірки.

 

Суд зазначає, що він неодноразово засуджував непроведення органами влади України ефективних розслідувань, коли твердження про жорстоке поводження висувають особи, затримані за підозрою у скоєнні злочину. Зокрема, в рішенні у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункти 173-180, від 15 травня 2012 року) Суд встановив, що небажання органів влади забезпечити оперативне та ретельне розслідування скарг осіб, підозрюваних у скоєнні злочинів, на жорстоке поводження становило системну проблему у розумінні статті 46 Конвенції.

З огляду на обставини цієї справи та свою попередню практику Суд доходить висновку, що у цій справі не було вжито жодних серйозних спроб розслідувати твердження заявників про жорстоке поводження.

Отже, було порушено статтю 3 Конвенції щодо обох заявників.

 

Суд зазначає, що кримінальне провадження щодо жорстокого поводження із заявниками було вирішальним для здійснення ними права цивільного характеру вимагати відшкодування за тілесні ушкодження, отримані внаслідок злочинних дій: без встановлення особи, яка вчинила злочин, цивільний позов був би безуспішним (див. рішення у справі «Афанасьєв проти України» (Afanasyev v. Ukraine), заява № 38722/02, пункт 77, від 05 квітня 2005 року). Суд доходить висновку, що недоліки зазначеного кримінального провадження по суті позбавили заявників можливості подати цивільний позов та отримати відшкодування.

Отже, було порушено статтю 13 Конвенції щодо обох заявників.

 

 

 

 

 

 

3. Конфіскація транспортного засобу за порушення митних правил була непропорційною скоєному правопорушенню, а тому поклала на заявника надмірний тягар. Невизначеність національного законодавства щодо питання встановлення місця проживання заявника

 

(Мякотін проти України, заява №29389/09, рішення ЄСПЛ від 17.12.2019 року).

 

                                          Короткий виклад висновків Суду:

 

 Суд наголошує, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання органу державної влади у мирне володіння майном має бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП] (Iatridis v. Greece) [GC], заява № 31107/96, пункт 58, ЄСПЛ 1999-II). Принцип законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Кушоглу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), № 48191/99, пункти 49-62, від 10 травня 2007 року).

 

Концепція законності також посилається на якість відповідного закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким і передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy) [GC], заява № 33202/96, пункт 109, ЄСПЛ 2000-I).

 Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції вимагає, щоб будь-яке втручання було достатньо пропорційним цілі, якої воно прагне досягнути. Необхідний справедливий баланс не буде забезпечено, якщо на зацікавлену особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див. рішення у справі «Белане Надь проти Угорщини» [ВП] (<...>) [GC], заява № 53080/13, пункт 115, від 13 грудня 2016 року).

 

 

Суд повторює, що для того, щоб втручання було пропорційним, воно має відповідати серйозності скоєного правопорушення, а санкція - серйозності злочину, який вона має покарати, у цій справі - ухилення від сплати ввізного мита, яке виникло через стверджуване неналежне декларування місця проживання заявника (див. рішення у справах «Гирлян проти Росії» (Gyrlyan v. Russia), заява № 35943/15, пункт 28, від 09 жовтня 2018 року, та «Габріч проти Хорватії» (<...>), заява № 9702/04, пункт 39, від 05 лютого 2009 року).

 

У зв’язку з цим Суд зазначає, що під час перетину кордону заявник подав працівнику митниці Т. документи, що свідчили про його право на проживання в Іспанії, свій паспорт і митну декларацію, в якій заявник вказав, що проживав в Іспанії (див. пункт 15).

На підставі поданих заявником під час митного контролю документів працівник митниці Т. вирішив, що останній як нерезидент України мав право ввезти автомобіль на митну територію України на певний період без сплати ввізного мита.

Проте більше ніж через місяць після того, як заявнику було дозволено в’їхати на митну територію України, його автомобіль було вилучено за порушення митних правил, а працівника митниці Т. було притягнуто до дисциплінарної відповідальності за неправильне застосування у справі заявника митних правил. Органи влади визнали, що причинами такого неправильного застосування митних правил були недостатня підготовка та неналежне ставлення до виконання своїх обов’язків (див. пункт 16). З огляду на зазначене та враховуючи невизначеність національного законодавства щодо питання встановлення місця проживання заявника (див. пункт 51), Суд вважає сумнівним, що заявник умисно намагався обійти митні правила (див. згадане рішення у справі «Садоха проти України» (Sadocha v. Ukraine), пункт 30).

 

Суд також зазначає, що ніщо не свідчить про те, що заявник ввозив заборонені товари, коли-небудь обвинувачувався у скоєнні інших злочинів, пов’язаних з порушенням митних правил, або володів автомобілем незаконно. З огляду на останню підставу між цією справою та іншими справами, в яких стягнення у вигляді конфіскації стосувалося активів, які вважалися такими, що мали незаконне походження (див. рішення у справі «Раймондо проти Італії» (Raimondo v. Italy), від 22 лютого 1994 року, пункт 29, Серія A № 281-A, ухвали щодо прийнятності у справах «Аркурі та інші проти Італії» (Arcuri and Others v. Italy), заява № 52024/99, від 05 липня 2001 року, та «Рієла та інші проти Італії» (Riela and Others v. Italy), заява № 52439/99, від 04 вересня 2001 року) або використовувалися для незаконної діяльності, має бути проведена різниця (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Батлер проти Сполученого Королівства» (Butler v. the United Kingdom), заява № 41661/98, від 27 червня 2002 року).

 

Щодо судового провадження на національному рівні Суд зауважує, що рішення національних органів влади по суті ґрунтувалися на таких елементах: (i) під час перетину кордону заявник продовжував бути реєстрованим як житель міста Бердянська; (ii) він не був взятий на постійний або тимчасовий облік у консульстві України за кордоном; (iii) Т. неправильно застосував у справі заявника митні правила (див. пункти 16, 18 і 21). Проте органи державної влади не розглянули детальних аргументів заявника, наведених в його апеляційній скарзі, щодо пропорційності втручання під час накладення стягнення у вигляді конфіскації (див. пункт 19). Отже, Суд вважає, що межі проведеного національними судами розгляду справи були занадто вузькими, щоб відповідати вимозі встановлення «справедливого балансу», притаманній другому абзацу статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. згадані рішення у справах «Садоха проти України» (Sadocha v. Ukraine), пункт 33, та «Гирлян проти Росії» (Gyrlyan v. Russia), пункт 30).

 

Насамкінець Суд зазначає, що формулювання статті 351 Митного кодексу України (чинного на момент подій), за якою заявника було визнано винним, надало національним судам певну свободу розсуду щодо накладання стягнень. Зокрема, вона передбачала, що заборонені дії є підставою для накладення штрафу, конфіскації товарів, у тому числі конфіскації транспортних засобів. Проте враховуючи, що на момент розгляду справи заявника строки для накладення інших стягнень, окрім конфіскації, закінчилися, відповідно до статтей 322 і 328 Митного кодексу України національні суди могли накласти лише стягнення у вигляді конфіскації. На думку Суду, звуження вибору санкцій до стягнення у вигляді конфіскації без встановлення жодних строків руйнує саму суть необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу та захистом права особи на власність (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Гирлян проти Росії» (Gyrlyan v. Russia), пункт 31, в якому національне законодавство не дозволило судам розглянути більш м’яку санкцію, аніж штраф, еквівалентний щонайменше незадекларованій сумі коштів, або конфіскація незадекларованої готівки).

За цих обставин, беручи до уваги зазначені міркування у сукупності, Суд доходить висновку, що оскаржувана конфіскація була непропорційною скоєному правопорушенню, а тому поклала на заявника надмірний тягар.

Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

 

 

 

 

Рада адвокатів Тернопільської області

Інші публікації автора

Надішліть файл із текстом публікації у форматі *.doc, фотографію за тематикою у розмірі 640х400 та Ваше фото.

Оберіть файл

НААУ вітає Вас на новому сайті!

Ця онлайн-платформа розроблена відповідно до структури глобального корпоративного сайту та сприяє кращому розумінню компетенції та напрямків діяльності Національної асоціації адвокатів України (НААУ). Сайт демонструє наше прагнення відповідати найвищим інформаційним стандартам сучасності. За його допомогою асоціація має змогу активно взаємодіяти із кожним користувачем.
Запрошуємо почати ознайомлення з порталом

Дізнатись що нового? Почати користування